Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

— Як незатишно і нудно мені у вашому чудовому палаці.

Служник спитав:

— Ти надовго до Александрії?

— Надовго.

— То чи не краще тобі змінити готель на пансіонат?

Мене це зацікавило.

— Я знаю один нічогенький пансіонат, — вів далі Мухаммед, — тобі там буде краще: більше розваг і менша платня. Тільки нехай це залишиться між нами, — закінчив він.

Ото вже веселун, слухняний і зрадливий. Як і більшість моїх дорогих земляків, служить одним, а працює на інших. Насправді в цьому пансіонаті виявилося дуже гарно — добра родинна атмосфера, що якнайкраще пасує тим, хто надумався починати нове життя.

А в «Сесіль» мене привели саме закорінена звичка і несосвітенне марнолюбство!

У дверному віконечку я побачив дуже вродливе личко. Значно вродливіше, ніж буває в служниць. Навіть гарніше від того, що має личити господиням пансіонатів. О чудова юносте! Вона зачарувала мене вмить!

— Тобі чого?

Селючка?!. Дивно. Нехай згине «Сесіль» у морській безодні.

— Я за рекомендацією Мухаммеда Кеміля з готелю «Сесіль».

Вона запросила мене до вітальні, а сама сховалася у внутрішніх покоях. Я почав розглядати портрети на стінах. Хто ось цей англійський офіцер? А ця красуня, що поклала руки на бильце крісла? Теж гарненька, однак занадто старомодна. Крій її сукні свідчить про те, що вона сучасниця Діви Марії!

Незабаром до вітальні ввійшла стара жінка, вся у блискучих золотих прикрасах. Певно, господиня. Портрет цей мальовано з неї — звісно ще до того, як її зруйнував час. Яскравий тип іноземки-звідниці на пенсії. А може, й не на пенсії, як того мені б хотілося. Отже, потроху все стає на свої місця: Мухаммед Кеміль по-своєму зрозумів мою хандру. Що ж, тим краще. Бо коли є хтось, хто піклується про полегшення твого життя, в тебе лишиться більше часу обмізкувати серйозні начинання.

— Чи маєте вільну кімнату, пані?

— Ти щойно з «Сесілі»?

Я кивнув. Вона посміхнулася. Якби скинути їй років сорок…

— На скільки днів хочеш?

— Не менш як на місяць, а можливо, й на рік.

— До літа. На літо потрібна особлива угода.

— Нехай буде по-вашому.

— Студент?

— Із шанованої родини.

— Ім’я? — Маріанна записувала всі дані до книги.

— Хусні Алам.

Неінтеліґентний, однак з сотнею феданів землиці і загалом задоволений життям, бо ще не знав кохання, про яке складають пісні.

Кімната виявилася дуже пристойною, стіни бузкові. Фіранки на вікнах напинає осінній вітерець. За вікнами — море. Морська синява простягнулася до виднокраю, в небі — мереживо білих хмарин. До кімнати увійшла дівчина заслати постіль. Струнка сільська красуня. Схоже, ще не народжувала й не робила абортів. Треба буде про все розпитати.

— Як тебе звати, красунечко?!

— Зухра.

— Хвала тому, хто дав тобі це ім’я.

Вона стримано кивнула.

— Тут багато народу?

— Двоє чоловіків і такий хлопець, як ти.

— Як тебе можна називати ласкаво?

— Мене звати Зухра.

Ввічлива, але надміру сувора. Ну, та нічого. Прикрашатиме мою майбутню квартиру. Вона значно красивіша від моєї дурної родички, яка ніяк не вибере собі пару.

Фрікіко… не дорікай мені…

— Це ти серйозно?

— Звичайно, кохана.

— Але ж ти, певно, не любиш!

— Я ж хочу одружитися з тобою!

— Мені здається, ти не здатен кохати.

— Я хочу одружитися з тобою, хіба це не означає, що я кохаю тебе? — сказав я. Мене душила досада: — Чи ти вважаєш, що я негоден бути твоїм чоловіком?

Зухра завагалася.

— Скільки коштує зараз твоя земля? — спитала вона. Я відповів і рушив до дверей.

— Я іду, а ти спокійно подумай про все.

Трохи пізніше, за сніданком, я перезнайомився з рештою пожильців.

Найстаріший серед них — Амір Вагді — журналіст, уже на пенсії. Це високий худорлявий дід під вісімдесят років, нівроку здоровий, зі зморшкуватим обличчям і глибоко запалими очима. Здається, смерть не один зуб на ньому зламала. Я його зненавидів. Мене обурювало, що він досі живе, тоді коли багато молодих хлопців гинуть щодня.

Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.

— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.

— Саме з тих.

— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.

Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:

— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.

Я не зрозумів, про кого йдеться.

— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.