Нагіб Махфуз - Пансіонат «Мірамар»

Я ласкаво дивився на Зухру. Всьому кінець — негідник утік безкарно. Мене палив гнів.

Зухра підвелася й пішла до дверей.

— Паскуда не заслуговує того, щоб за ним плакатися! — сказав я їй услід і обернувся до Талаба-бека.

— Краще б вона одружилася з Махмудом Абдельаббасом!

— Послухай, діду, — сказав він мені насмішкувато. — Який Махмуд! Хіба ти не розумієш, що вона втратила таке, чого вже не поновити?

Я насупився, ледь стримуючись, а він гнув своєї.

— Де твій розум, старий, де твоя мудрість?

— Зухра не така, як інші. Хай буде милосердним до неї Аллах.

Мене почали бороти сумніви, хоча я не хотів вірити Талаба-бекові, злився на нього. «Яке нещастя», — казав я собі.

Коли Зухра принесла мені каву, нам не було весело. Вона прохала не нагадувати про поради, які я давав їй раніше, й не сварити. Я сказав лише, що вона повинна мужньо зустріти удари долі.

— Ти вчитимешся далі?

— Звичайно. Але з іншою вчителькою, — рішуче відповіла Зухра.

Вона нахилилася до мене й поцілувала в плече, потім прикусила губи, стримуючи сльози. Я торкнувся її чорного волосся своєю зморшкуватою рукою й прошепотів:

— Нехай вбереже тебе Аллах, Зухро.

Того вечора я не виходив з кімнати. Хвороба здолала мене після стількох хвилювань, які я пережив останніми днями. Тим часом надходило Різдво, й Маріанна агітувала мене не здаватися — їй хотілося, щоб я брав участь у святі.

— Де ми святкуватимемо: в ресторані «Монсеньйор», як хоче Талаба-бек, чи тут? — раз по раз питала вона в мене.

— Краще тут, рідненька, — ледве тягнув я голос. Якими веселими були новорічні свята в ресторані «Гронні», в казино «Тисяча й одна ніч», у саду «Ліптон»! Одначе якось мені довелося зустріти Новий рік на гауптвахті.

Вранці третього дня, відколи я прирік себе на добровільну самоізоляцію, до мене в кімнату влетіла геть червона Маріанна і, заледве перевівши подих, викрикнула:

— Ти чув новину?! Вбили Сархана аль-Бухейрі!

Вона просто впала в крісло.

— Як?!

— Його знайшли мертвим на вулиці дорогою до «Пальми»!

У кімнату ввійшов, жмакаючи в руці газету, Талаба Марзук.

— Приголомшлива новина! Ось тепер ми дізнаємося, почім фунт лиха!

Ми довго обмізковували цю новину, розібрали безліч можливих варіантів смерті Сархана, згадали його першу наречену, обговорили «кандидатури» Хусні Алама, Мансура Бахі, Махмуда Абдельаббаса.

— Напевно, це вбивство — справа рук когось, хто поза підозрою, чи навіть ми його просто не знаємо, — вирішила Маріанна.

— Можливо, — погодився я. — Якщо подумати, ми ж бо нічого не знаємо про цього хлопця, ні про його родину, ні про друзів.

— Тільки б швидше схопити вбивцю і щоб він виявився не з наших мешканців, — сказала Маріанна. — Мені тільки бракувало тут поліційної пики.

— Я теж так вважаю, — підтримав її Талаба Марзук.

Я згадав про Зухру.

Маріанна важко зітхнула.

— Зовсім занепала духом, сердега, — відповіла вона.

— Чи можна її побачити? — спитав я.

— Вона замкнулася зсередини й не виходить із кімнати.

Коли Маріанна пішла, я заплющив очі й поринув у роздуми.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Реве й стогне знавісніле море. В нестямі б’ються, киплять, піняться хвилі. Революція. А що власне?.. Нехай вона зіб’є вам пиху, дасть трохи розуму, рабські підніжки! Правда, я не кращий за вас, але така Божа воля. Одна синьоочка вишпетила мене, сказавши, що мої сто феданів землі — то нічого не варта дурниця, і взагалі в мені мало інтеліґентності. Одне слово, вирішила чекати кращої партії.

З балкона готелю «Сесіль» узбережжя не видно. Зате якщо перехилитися через поруччя, перед тобою, неначе з корабельної палуби, відкривається панорама затоки, затиснутої між набережною та кам’яним молом, що витягся довгим рукавом у море. Важкі хвилі перекочуються через нього, змінюючи колір від синього до чорного.

Моє нове помешкання нагадує мені кімнату в нашій родинній садибі в Танті, тож мене гнітять спомини. Минулися часи сільських феодалів, настала пора дипломів, якими хвастають всілякі негідники. Нехай так. Хай буде революція. Вона не буде з вами церемонитися. І я зрікаюся вас, уламки старого світу. Мене чекають справжні справи.

Не дорікай мені, Фрікіко!

Зупиняючись у якомусь готелі, я ніколи не зраджую своєї давньої звички — налагоджувати приятельські стосунки зі слугами.

І ось коли нубієць Мухаммед одного ранку приніс мені в номер сніданок, мене смикнуло сказати йому: