Олена Печорна - Фортеця для серця

Леся схлипувала безутішно. Їй здавалося, що всередині діра. Кругла й чорна, і все росте, росте, засмоктує.

— А як жити? За що?

— Тю! У тебе, дитино, у хаті он цілі багатства!

— Ненавиджу! Я їх усі спалю дочиста! Зараз же!

— Цить! Ну! Вигадала таке! Ану ж продамо, еге ж?

— Не хочу! Нічого не хочу! І грошей тих страшних!..

— Ну то й не треба вони тобі. Діткам віддамо… хворим діткам. Лесю, донечко, воно ж зможе життя чиєсь зберегти. То хіба не користь?

Дівчина стихла. Лише здригалася коли-не-коли в судомах.

— Ну от. Заспокойся. Нічого смертельного не сталося. Усе виправимо. Он до Віки поїдеш. Давно ж у гості кличе. Богданчик скучив. До Любки. Вона вже, на щастя, другу дитинку носить. Еге. Ніна казала, що дівчинку обіцяють, то Панські не натішаться. А там і тітка Віра, і твій Олександр Вадимович зачекалися в гості. Він, мо’, до себе забере? До університету? А що?

Леся схлипувала. Часто-часто. Потім рідше. Тоді заснула. Тітка вкрила тепліше й вийшла з кімнати, обережно причинивши двері, щоб сну, бува, не сполохати.

Снився сніг. Гори. Небо нічне. Обриси смерек і буків. Дзвін повітря. І він. Уже з обличчям. Дивився й простягав руку — тримайся!

«Іноді.

Рідко.

Чи часто?

І так, і так.

Я лежу й думаю,

Що лишився у світі сам».

Леся цілувала літери на екрані. Як дурненька маленька дівчинка. Хтось іще є такий, крім неї. Хтось невідомий і відомий. Десь. А вона була самотня тут. І скрізь, куди йшла чи їхала: і вдома, і в гостині, і в тиші, і серед людей, навіть із пензлями в руках — усе одно була самотня… бо без роботи улюбленої… і без нього.

Про останнє боялася й думати, а таки думала. Ні, відчувала. Від літньої зустрічі минуло чотири місяці. Скільки ж це днів? Прірва. Здавалося, мало б давно забутися, а перед очима чітко зринають обличчя, руки, рухи, постава, весь… він. Так дивно. Леся ж не знає про нього нічого. Тільки голос чула, що кілька слів був вимовив. А здається, що знає все. Знала й раніше. Знатиме… ще й таке знатиме, про що він сам не відає. Божевілля. Хіба не божевілля? І не розважиш нічим. Навіть роботою, бо школу в неї вкрали. І яблуньку за вікном. Чи малюватиме ліхтарики-яблучка тепер хтось інший? Навряд. Бо то будуть уже не ліхтарики, а так, яблука в натюрморті.

— Лесю, я приїду.

Олексій зателефонував одразу ж після Лесиного звільнення. Був мовчазний, стриманий. Лише руки виказували, бо все одно тяглися… до неї.

— Я розлучаюся. Правда. Не все просто, але…

— Навіщо?

— Що?

— Роботу забрав?

— Я? Крихітко, та в будь-яку школу влаштую хоч зараз. Тільки скажи, кивни. Згодна? Ну, згодна? Зараз же поїдемо! Поїдеш зі мною?

— Ні.

— Чому?

Леся всміхнулася:

— Бо морального права не маю.

Чоловік щосили вдарив по керму — і «Порш» загудів, аж гайвороння знялося з поля, де вони оце тепер стояли. Леся дивилася на чорні хмари й думала чомусь про кукурудзу, що її так і не доламала, бо приїхав, ухопив і повіз.

— Лесю, нащо ти так?

— А ти?

— Не знаю. Люблю, тому не відступлюся. Ще ніколи не відступався. Так і знай!

Дівчина зиркнула прямісінько в очі, бо й досі не могла збагнути одного:

— Чому силою не береш? Можеш же. Вам хіба заборониш?

Чоловіче обличчя сіріє, як голе поле за склом. Паскудство! Яке ж це паскудство!

— Хочу, щоб сама…

Мовчать обоє, вичерпані, як пізня осінь. Просто мовчать. І мовчить третій, той, що за сотні кілометрів звідси ходить дахами, палить і кидає недопалки в безодню, щоб дивитися, як вони летять у нікуди й гаснуть назавжди. Олексій знає це. Він надто добре вивчив старшого брата. Вовчик обожнює висоту, завжди десь нагорі, ще змалечку. Тоді, коли Льоша будував піщані фортеці й обкладав їх мушлями, брат обирав найвищу гору й дерся до вершини, не зважаючи ні на материні вмовляння, ні на ризик, ні на втому, ні на синці, ні на зламану одного разу руку. Він просто йшов увись. І найдивніше, чого Олексій, до речі, не міг збагнути й досі, вершина Вовчикові була непотрібна. Правда.

Уже пізніше, коли Льошка підріс, брат брав його із собою, вони дряпалися крізь чагарник, перестрибували ущелини, дерлися по камінню, а головне — робили те разом, пліч-о-пліч, щоб потім стояти на самісінькій вершині й кричати до неба, до хмар, до птахів і вітру. Олексій упивався відчуттям, що він на вершині. Переможець, бо вгорі, вище від усіх. А братові нащось був потрібен отой світ, що під ногами лишався.

— Звідси краще видно людей.

— То де вони?

— Там.