Олена Печорна - Фортеця для серця

З кімнати обережно висунулася бабця, шморгнула носом.

— Уже?

— Бабцю Зоє, дайте ми вас розцілуємо. Спасибі! За все спасибі! Якби не ви… Господи! Я нарешті знайшла свій дім! Свій!

Старенька всміхалася крізь сльози, а в сивих очах стояли тумани минулого. Хоча… хтозна. Може, саме в них блукало майбутнє. Треба тільки його дочекатися. І не загубитися.

«Дощ.

Я дивився йому в обличчя три години поспіль.

Але так і не розгледів».

Леся прочитала повідомлення й усміхнулася. Довкола стояло кілька картин, у які дощ потрапив, мов у пастку. Дівчина швидко надрукувала відповідь:

«Може, варто відчути його на дотик?»

Телефон блимнув:

«Мрію. Колись».

Дівчина підвелася, пішла в сіни, швиденько, щоб ніхто не помітив, видряпалася драбиною на горище й сіла коло вікна з вибитим краєчком. Простягла в дірку долоню й здивувалася, що рука пройшла. Це ж треба, неначе й не виросла зовсім. Усе та сама дівчинка, яка чекає на маму. Ні, тепер чекає на любов. Вітер лизнув пальці. Розтиснула руку й простягла невидимцеві хлібні крихти.

— Тримай!

На долоню впала крапля. Друга. Третя. Злива ходила поруч. Туди-сюди, воркотала до старих яблунь, причісувала грядки, бубоніла у відра. А Леся їй заздрила й ніяк не могла позбутися відчуття, що чекає на щось. Чи на когось. За всіма законами жанру мала б сумувати за Олексієм, бо він був у відрядженні вже третій тиждень. Щоправда, щовечора, а то й по кілька разів на день потенційний наречений телефонував, щоб просто почути її голос. Дивно. Тоді чому після їхніх розмов Леся все одно чекала?

Коли Олексій приїхав, завалив її оберемками подарунків. Не міг він без них, а вона остерігалася їх усі розпаковувати. Може, тому, що розгорнувши котрісь, милувалася гарними речами: сумочками, шаликами, сукнями, косметикою, однак щоразу уявляла, скільки то все коштує, і мимоволі відкладала вбік. Смішно, проте деякі коробки — оті, ще з Греції — досі охайненько лежали, утворюючи такий собі яскравий будиночок. Зате бабуся з тіткою Дусею щовечора гралися в детективів: мовляв, здогадайся, що ж там сховане.

— Привіт!

— Привіт! Льошо, не варто було. Правда.

Чоловік усміхнувся, не перестаючи дивуватися її реакції:

— Крихітко, то ж дрібниці!

— Я роздам усе дітям.

— Ну-ну! Старшокласниці впісяються зі щастя! Лесю… — його голос став теплий, — сьогодні я хочу тебе познайомити з братом.

— Правда?

— Авжеж! Нарешті в наших із ним графіках віднайшли спільні півгодинки. Швиденько встрибуй у першу-ліпшу сукню — і гайда! Я покажу тобі фантастичне місце! Його улюблене.

Леся вдягла сарафан до п’ят, зав’язала волосся стрічкою, мимохідь глянула на небо у вікні. Чисте. І залишила парасольку вдома.

У дорозі вони слухали джаз. Льоша наспівував і задоволено всміхався, немов віз при собі джекпот, а всі довкола мали йому заздрити. Коли нарешті машина спинилася, Леся навіть не зрозуміла, де вони. Парк? Ліс? Приватна зона? Давні-прадавні дуби затуляли собою півнеба. Їх тут було багато. Височезні, могутні, вкриті ранами століть, вони робили світ під собою маленьким. Навіть сонце видавалося молодим і нерозумним. Що вже й казати про людей! Дівчина принишкла, негодна вимовити й слова.

— Подобається? Ходімо.

— Неймовірно!

— Вовчик любить тут бувати. Каже, що відновлюється. Ото ходить день, як навіжений. Гайда до озера! Точно там застанемо.

Леся йшла поволі, озираючись, немов маленька дівчинка в казковому лісі велетнів.

— Ти не хвилюйся. Знаєш, який брат у мене? Найкращий! Коли б не Вовчик, нічого не було б. Ні-чо-гі-сінь-ко! Він нас із мамою витяг із такої ями! Мамі операція була потрібна на серці, а в країні занепад і безлад. Грошей — ані копійки. На шматок хліба хіба що. Лікарі руба сказали, щоб готувалися… Теє, кінець. Я малий був, але… — голос здригнувся, — мама тоді дивилася… на мене, на брата, неначе сотні разів помирала. Розумієш? А Вовчик не здався. Видряпався… Зміг. Він такий.

У кишені задзвонив телефон, чоловік кинув швидкий погляд на екран і спохмурнів:

— Тільки не тепер… Що за напасть! Слухай, Лесю… мені треба відійти на п’ять секунд. Тут людина важлива під’їхала. Я швидко.

— А я не заблукаю?

— Дурненька. Я тебе дістану й на іншому континенті. Ось стежкою йди, не звертай нікуди. Там озеро є… у формі серця. Уяви! Природа сама втнула.

Дівчина лишилася сама. Стояла, дослухаючись до шелесту над головою, і думала про те, яка вона крихітна. Цяточка просто. Натомість велетні шепотіли про вічність, мовби дівчата секретами ділилися. Тільки ш-ш-ш-ш. Зненацька наскочив вітер.