Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Дякую, — промовила Софійка та на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну та зачинила за собою дверцята. За мить машина везла її додому, де повинно було початися нове життя, в якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам'яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся у дворі не було. З городу зайшла у двір баба Параска. Вона була запнута у чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю у дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

— Нема, Соню, нашого Андрія, — сумно сказала бабця, кинувши у миску сухі початки кукурудзи. — Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, та плакала від відчаю та безпорадності.

— Що вже тепер зробиш? — намагалася її втішити баба Параска. — Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, все до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня в цей час відчувала провину перед дідусем таку велику, що навіть не знала, чи зможе собі коли пробачити.

— Коли? — запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. — Коли це сталося?

— Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. Тебе не було, з пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але у них нічого не вийшло, — розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. — То ж ми зібралися з сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

— Виходить, ви самі поховали? — чомусь перепитала дівчина.

— Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив всі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба у лавці купили. А Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. То ж було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом, — баба Параска перехрестилася.

— Дякую вам, — тихо сказала Соня та запитала: — Де поховали дідуся?

— Ясне діло, що поруч з його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

— Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, — мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити у минулому часі.

— А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

— Так. Я приїхала з ним.

— Я ж казала людям, що Сашко — гарний, серйозний хлопець. Хто краще мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

— В автівці.

— То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

— Він хворий, — пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. — Я вас дуже прошу допоможіть мені перенести його у ліжко.

— Паралізований?! — скинула брови стара.

— Майже. До того ж, він втратив пам’ять.

— Ой, лишенько! — сплеснула руками баба Параска. — Попав у аварію?

— Ні. Був на війні, — неохоче пояснила дівчина. — Так ви мені допоможете?

Вперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялось, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, то ж Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжого могильного пагорба з айстрами в руках, впала на сиру землю та невтішно розридалася.

— Дідусю, любий, милий, мій найкращий, — говорила Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. — Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.