Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

— Я буду виконувати всі ваші приписи.

— Він навіть не знає, хто ти!

— Згадає, коли я буду поруч.

— Хворий не контролює свої потреби, він ходить під себе.

— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йде мова. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш в його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

— Все буде. І я буду, і його мати.

— Ти казала, що в тебе дід хворий.

— Так.

— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це моя біль.

— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.

— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка помовчала в очікуванні відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді вона запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

— Дуже мало.

— Наскільки мало?

— Один шанс із ста.

— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може Сашкові повернути пам’ять та вивести його з такого стану?

— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет, чи щось ще.

— Наприклад?

— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти у робочому кабінеті. Ми десь з рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, як була у того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнє, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Виходить, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — посміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше, три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову, — Софійка задоволено посміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.

… Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат передати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільника, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь згубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Зрештою, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, й нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та перший раз за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) всім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь решітки хто з цікавістю, хто з заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ганку лікарні у білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випала на долю любов на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм вчинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.