Світлана Талан - Зорі, що купаються у річці

Коли Стас підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка у тому, що не потрібно було брати немовля, треба було взяти в сім'ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — У хлопчика погані гени від батьків».

Можливо, вона мала рацію.

Андрій Андрійович пам’ятає, як у пологовому будинку в той пам’ятний, такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв з лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стаса, походженням з села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. До того ж, в неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від дитини, щоб не осоромитися перед односельцями. В цей час породілля вийшла з лікарні і лікар показав її Андрію Андрійовичу. Він бачив її лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика і впевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стас зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольованою, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про що жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стаса, дізнатися все про неї було надзвичайно невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінчені, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стаса.

Він кілька разів проїздив повз її хату, але так і не зупинився. Суворий прокурор великого міста змалодушничав перед незнайомою селянкою, так і не наважившись зайти до будинку. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про що жінку, про її невідомого чоловіка. Він залишив собі надію, що рано чи пізно Стас зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Все буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Все минеться. Хлопець перебіситься та все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тихої річки, що ховалася серед натовпу кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував йому поїхати туди відпочити.

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «Хаммер» кольору хакі. До водія йому дали у супровід двох військових, бо в останню ніч з сьомого на восьме серпня почалися бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати свій душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер вже шкодував про це, знаючи, яке у дівчини раниме та чутливе серце. Але тепер було вже запізно. Лише по прибуттю в Горі він матиме змогу купити СІМ-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби. Але потреба виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили з собою, вже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися у найближчому поселенні. Незабаром, ліворуч від дороги, вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «Хаммер» звернув ліворуч та наблизився до крайніх будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали як новенька, але вже вкрита курявою автівка, зупинилася біля першого будинку та з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчака, що стояв біля хвіртки свого будинку, схопила дитину, притиснула до себе.

— Добридень, — привітався Олександр.

— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.

— Чи можна у вас просити напитися? Спека нас зовсім змучила.