Андрй Курков - Остання любов президента

— Поглянь! — звертаюся я до лікаря. — Ти як гадаєш, скільки їй років?

— Кому? — перепитує він.

— Цій жінці, зі свічкою!

— Там нікого немає, — знизує він плечима. У його погляді з’являється новий переляк.

Я вдивляюся у далеку постать. Ні, вона там є. Світла вуличних ліхтарів достатньо, щоб її роздивитися.

— Може, в тебе поганий зір? — запитую я в лікаря.

— Вже бачу, — шепоче він. — Вона щойно-щойно вийшла з-за рогу. Раніше ви не змогли б її побачити. У довгому пальті? Так?

Я повертаюся до нього. Вичікуючи дивлюся на нього, закопиливши нижню губу.

— Хіба лікар може лікувати, якщо він сам хворий? — запитую.

— За законами медичної етики, лікар спочатку повинен вилікувати інших, а потім — себе.

— Коротше кажучи, вилікувати себе він ніколи не зможе...

Він не встигає відповісти. Відчиняються двері. Цього разу помічник посмілішав. Зазвичай він залишає для своїх доповідей у дверях щілину завширшки не більш, як двадцять сантиметрів, а зараз просто-таки розчинив навстіж двері!

— Пане президенте! — його голос тремтить. — Професор Хмелько помер... Учора ввечері.

— Від чого?

— Ниркова недостатність...

— Бачиш, — кажу я лікареві. — I він не встиг себе вилікувати...

Київ. Травень 1990 року. Неділя.

Два «рафики» з емблемами турбюро «Супутник» від’їхали від сталінських колон ЦК комсомолу о дев’ятій ранку. Пляшки та їжу завантажили у інший «рафик». У нього ж сів і я з чотирма дівчатами з гуртожитку. У перший «рафик» залізли сорокарічні «хлопчаки»-комсомольці. Обличчя в них були заклопотані, в руках — портфелі, дипломати, ніби вони зовсім не на пікнік зібралися.

Приїхали на Десну. Жора закомандував розпалити багаття, зайнятися шашликами та іншою їжею, прихопленою з буфету. Та дівчат розважати поміж тим, поки вони, комсомольці, повирішують якісь там свої справи.

Справи вони вирішували досить бурхливо, влаштувавшись на підстилці біля самого берега. Вони то шепотіли, то переходили на крик. Передавали одне одному папірці, документи.

Я прислуховувався і час від часу вловлював знайомі і незнайомі слова, серед яких досить часто зустрічалися «кредит» і «трансфер». Дівчатка розбрелися по травичці. Усі вони, як на підбір, були у джинсах. Усі підфарбовані. Віка їхати відмовилася. Вона була на третьому місяці вагітності, на її обличчі красувалися плямочки, тож якби вона навіть погодилася їхати, я б тричі подумав і відмовив їй.

Багаття з соснових гілок приємно потріскувало на галявині. Дим лоскотав ніздрі. Ще півгодини — і можна буде встановлювати розбірний мангал і витягти з сумки трилітрову каструлю із замаринованим м’ясом.

Мимохіть я також перевірив наявність алкоголю. Десять пляшок бренді «Наполеон» і одна пляшка «Советского шампанского». Для початку непогано, але коли шампанське закінчиться? Доведеться дівчатам переходити на бренді? Мабуть, усе так і планувалося. Інакше Жора, заводій і організатор усіх виїзних заходів, дав би розпорядження прихопити вина. Але він цього не зробив. Сам у підсобці наклав до сумки пляшок і моргнув водієві, мовляв, бери й тягни у свій «рафик»!

Повітряний простір Швейцарії. Жовтень 2004 року.

Місцевий лікар оглянув Світлану і Валю. Попередив, що їхати в Цюріхську лікарню він їм не радить. По-перше, ймовірно, що закачає, а по-друге, гірська серпантинова дорога може спровокувати організм на передчасні пологи. «А ми прагнемо до того, щоб діти народжувалися пунктуально, згідно початковим розрахункам!» — сказав лікар, а Дмитро все це переклав.

— То що, пішки тепер іти, чи як? — знизав я плечима. — Чи він хоче, щоб тут родили?

Дмитро знову переговорив з лікарем. Обернувся до мене:

— Можна замовити вертоліт, який нас доставить у Цюріх, на дах дитячого шпиталю.

Тепер уже двоє дивилися на мене питально: лікар і Дмитро.

— I скільки коштує це задоволення? — поцікавився я.

— Три тисячі франків, — відповів Дмитро.

Спритний у мене братан. Якщо він не переклав мого запитання лікареві, значить, про все знав раніше.

— Гаразд, летимо.

I ось ми вже у вертольоті. Вертоліт білий, тільки з боків намальовані жирні червоні хрести. Спочатку я подумав, що це вертоліт «швидкої допомоги», але потім відкинув цю думку, згадавши, що на державному прапорі Швейцарії також красується червоний хрест. А може, Швейцарія і є «швидка допомога»? В будь-якому разі вона давно стала нею для нас і для Дмитра з Валею.