Василь Слапчук - Книга забуття

Перша моя поетична збірка називалася «Як довго ця війна тривала».

Якби я писав її тепер, то назвав би: «Як довго ця війна триває».

Завагався: зі знаком оклику чи без? Хоч як уникай пафосу, хоч як борися з ним, а він конче прагне настромити тебе на чергову палю знаку оклику.

Коли вже я згадав про жанри, то логічно буде зауважити: у певному сенсі «9 рота» Бондарчука нічим не відрізняється від Гончаревих «Прапороносців» (я вмисне перечитав цей роман; на мою думку, він правдивий у сенсі ознак часу, але не бездоганний щодо істини). Кожен із них експлуатує й водночас возвеличує тему війни в притаманний йому спосіб, зважаючи на ідеологічну та естетичну кон’юнктуру, що була властива для того відтинку історії, в якому вони жили Й творили, і кожен по-своєму непогано там облаштувався.

Потрібно зважити й на те, що «Прапороносці» — дебютний твір Олеся Гончара. З думками про «Прапороносців» мені не треба критися від Дайти, і я заходжуся розлого просторікувати з цього приводу.

— Про все, що ти кажеш, Гончар попередив читачів назвою, — встромляє дружина репліку, коли я замовк, щоб перевести подих. — Мені здається, він учинив чесно. Кожна більш-менш освічена людина здатна зорієнтуватися, чого можна чекати від твору з назвою «Прапороносці».

Жіноча логіка на те й існує, щоб зводити нанівець світоглядні судження чоловіків.

— Суть не в тому, як Гончар назвав трилогію, а в тому, що він її написав, — заперечую радше за інерцією, аніж із принципу.

Дайта дивиться на мене докірливо, однак слова її примирливі:

— Літературу неможливо переписати. І цей світ, і ця література — даність, на яку потрібно зважати.

Усі ми — трохи філософи, проте більшість із нас заробляє свій геморой не на учнівських лавах, а на суддівських сидіннях. Місце з назвою Літостротон ніколи не буває порожнім.

«Тож первосвященики юдейські мовили до Пілата: „Не пиши: Цар Юдейський, — але, що він сказав: Я — Цар Юдейський!“ Та Пілат відрік: „Що написав я, те написав“».

Пригадується мені Володька Мазур, який, коли дуже сердився, кричав до опонента: «Займи своє місце!»

Моє місце явно не в суддівському кріслі, моє місце, хоч як крути, пов’язане з хрестом — незалежно від того, чи це він у мене на рамені, чи це я в нього на плечах.

Тягнуся до Дайти, щоб її поцілувати; це так і не стало моїм подружнім (його частиною) обов’язком, а все ще зостається приємністю. Однак мій світ так улаштовано, що хоч би скільки я був із жінкою, проте однаково змушений буду повертатися на війну, з якої мені дозволено відлучатися до мами, до синів, до дружини. Це не черговий письменницький виверт, це спроба вкласти в слова стан, який неможливо переказати, — можна лише прожити; стан із якого не всі повертаються.

Цілую Дайту. Прошу поцілунком пробачення.

Дайта великодушна.

— Можна я почитаю з монітора? — просить.

Я заперечливо кручу головою. Я невмолимий. Продовжую:

— Естетику війни експлуатують усі, кому не лінь, зокрема й літератори. Література не хоче пасти задніх. Література збільшує декольте й вкорочує спідницю — відтак маємо цілком доступну літературу, яка пропонує себе за недоступними цінами.

На устах у Дайти ковзає іронічна посмішка.

— Я чомусь завжди думала, що головне завдання літератури — осмислювати.

— Якщо відмовитися від непривабливого образу, який я щойно змалював, то про літературу можна сказати, що вона поділяється на два види: 1) література як можливість осягнути; 2) література як спосіб/засіб утечі. Принаймні так стверджує поет і суфій Асиль Яким.

— Уточни, — просить Дайта.

— Осягнути істину. Утекти від світу.

— А все, що не підпадає під цю класифікацію — не література?

— Асиль Яким не давав визначення літературі, він лише казав, що літературою (мається на увазі заняття) можна скористатися двояко.

— А ти особисто яку літературу сповідуєш? — цікавиться Дайта.

Непевно знизую плечима.

— Для мене література не є засобом, лише координатами.

В ідеалі література — завжди координати, больові точки свідомості митця.

Макс Фріш у своїх «Листках із речмішка» написав: «Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути ним повністю».

Коли людина буває творцем сповна?

Письменник і війна. Це окрема тема.

На цю тему любив побалакати Гемінґвей. Ось шматок тексту із «Зелених узгір’їв Африки», де він розмірковував «про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід» (надихнули його на це «Севастопольські оповідання» Льва Толстого): «Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився». І трохи далі про Флобера: «Він не бачив війни, зате бачив революцію й Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою.