Василь Слапчук - Книга забуття

— Ні, — відповідаю я. — Молоде вино не вливають у старі бурдюки. Будемо вливати старе вино в нові бурдюки.

— У тих чернетках, які ти мені показував, я не дочиталася до війни…

— А опису бойових дій і не буде. Я збираюся показати, яким смертельним може були лише один дотик до війни. Образно кажучи, якщо війна — це камінь, який кинули у воду, то мене цікавить навіть не отой породжений падінням бульк, а хвилі, що розходяться й розходяться, запускаючи якісь наступні механізми (може, це буде дитячий кораблик, що змінить курс, може, мурашка, яку хвиля підхопить і викине на берег або ж, навпаки, змиє з берега й поглине); ці хвилі-кола схожі на мішень; я не ставлю перед собою якихось глобальних завдань, я тільки хочу впівголоса виповісти, що коли вже розпочали стріляти, то навіть якщо влучаєш у «молоко», це так само боляче, як і тоді, коли влучаєш у «яблучко».

— Коли ти говориш про «бульк», губи мимоволі складаються в усмішку, — каже Дайта, демонструючи наочне підтвердження своїх слів. — А всі ми звикли, що війна — тема серйозна.

— Війна — це і є великий серйозний «бульк», — кажу я.

— Війна — це камінь, — нагадує Ната.

— Камінь — це і є «бульк», немає каменя — немає «бульк»: вони єдині.

— Не знаю, — каже Ната вагаючись: я не був достатньо переконливим, аби вона зі мною погодилася, проте відомий їй як особа з доволі авторитарними замашками, яка не викликає в неї бажання перечити.

— Я розумію, про що йдеться…

Кажу це не для того, щоб заспокоїти дружину, — я справді знаю, що її непокоїть.

Коли я вирішив, що новели межуватимуть із монологами автора, то перша фраза, яка мала засвідчити присутність письменника-творця, мусила звучати так:

«Вимикаю комп’ютер».

І наступним рядком:

«Цю річ я мушу написати від руки».

З цих слів читач повинен здогадатися, що роман, який я розпочинаю, відрізняється від усього іншого, написаного мною, настільки, наскільки приватний лист відрізняється від офіційного, а всі приватні листи я пишу кульковою ручкою — мені здається, літери, написані від руки, оживлюють текст зближуючи адресанта з адресатом. Із перших слів читач мав зрозуміти, що автор виділяє цей роман, цю тему курсивом а відтак і перейнятися цим авторським ставленням… Але ж це якесь безглуздя (жодних об’єктивних підстав); однаково, якби я вимагав, аби читач читав цей роман лише стоячи і не деінде, як біля вічного вогню. Я ще не розпочав писати, а вже зробив величезний крен у бік пафосу. У багатьох випадках пафос і є тією ланкою, що з’єднує війну з літературою, оскільки і війна, й література незалежно одна від одної експлуатують пафос із максимальною віддачею, а при їх єднанні виникає відчутний його надлишок, що зовсім не здорово, і я хотів би уникнути цієї пастки, а прикладів, на яких можна повчитися, — чимало. Зупинюся на найяскравішому. Ось що написав Ромен Гарі (цитата з роману «Білий пес»): «Я дуже люблю Гемінґвея як письменника, але не можу не сказати, що він створив безглуздий і небезпечний міф: міф про вогнепальну зброю і мужню красу вбивства». Якщо хтось думає, що Ромен Гарі — хлюпик-інтелігент, якого звільнили від служби у війську, зважаючи на фізичну й моральну непридатність (часом зустрічаються такі суто письменники) — аж ніяк. Гарі не тільки талановитий, вишуканий письменник і дипломат; під час Другої світової війни він був льотчиком і воював у складі ескадрильї «Лотарингія», за мужність і героїзм його було відзначено хрестом Визволення та орденом Почесного Легіону. Якщо письменницькою славою Гарі якоюсь мірою й поступається Гемінґвеєві (Гемінґвей тривалий час був модним письменником, а Гарі лише знаним і популярним, одначе дві Гонкурівські премії (другу він здобув під псевдонімом Еміля Ажара), коли й не зрівняються з однією Нобелівською, — теж досить красномовні), то його бойовий досвід значно переконливіший від того, який Гемінґвей набув на італо-австрійському фронті в складі Червоного Хреста і в Іспанії яко журналіст. Ромен Гарі знав про що говорить, і я цілком на його боці, хоча не можу не визнати, що Гемінґвеєва натура ближча тому підліткові, який часом виявляє себе й бере гору в мені, відкидаючи об’єктивність раціо, переконання, а часом і принципи зрілого мужа. У будь-якому разі, було би нечесно не надати Гемінґвеєві слово для реабілітації. Повернувшись з Іспанії, він мовби сповідався: «Зараз мені треба писати. Поки триває війна, весь час думаєш, що тебе, може, вб’ють, і ні про що не турбуєшся. Та ось мене не вбили, і, отже, треба працювати… Жити набагато важче й складніше, ніж померти, і писати так само важко, як і завжди… В оповіданнях про війну я намагаюся показати всі сторони її, підходячи до неї чесно й неквапливо та досліджуючи її з усіх поглядів. Тому не вважайте, що якесь оповідання цілком передає мій погляд, усе значно складніше. Ми знаємо, що війна — це зло. Проте іноді необхідно боротися. Та однаково війна — зло, і кожен, хто заперечував би це, — брехун. Але дуже складно й важко писати про неї правдиво…» І Гемінґвей знав, що каже. Та попри здоровий глузд, пафос і романтика війни вабили його, наражаючи на небезпеки, так само, як пафос і романтика літератури вабили Гарі. «Кожен мій роман говорить про любов до жінки або до всього людства», — заявляє Ромен Гарі. Хіба це не слова романтика? Та найгірше й найприкріше, що обидва ці воїни та письменники закінчили однаково: Гемінґвей застрелився 1961-го, а Гарі 1980 року. Коли натискати на спусковий гачок, зброя однаково реагує на порухи тих, хто її любить, і тих, хто ненавидить, — вона безпристрасна.