Руслан Горовий - Ген воїна

— Ура! Браво! — в салоні почали радіти й плескати в долоні.

Я не відривала очей від ілюмінатора. Ось він — острів Свободи. Між ним і мною лише скло ілюмінатора. Аж раптом, якось умить, оплески з правого борту літака різко вщухли. Навпроти, біля злітної смуги, у густій траві валялися рештки величезного пасажирського літака. Обгорілий, розірваний на шматки, він наче намагався щось повідомити нашому літаку, що котився повз. Німу сцену перервав голос капітана:

— Ми в міжнародному аеропорту Гавани «Хосе Марті». Дякуємо, що скористалися послугами нашої авіакомпанії.

Я дістала фотоапарат...»

Я відірвався від тексту, запалив чергову цигарку й увійшов у папку з фотографіями. На трьох знімках було чітко видно рештки літака. Явно не нового. Уламки лежать тут довго, може, ще з часів СРСР. «Могли б і прибрати, щоб не лякати туристів», — подумав я, розглядаючи хвіст літака. Збільшив фото і побачив напис: «Кубана де авіасьон». І цифри бортового номера. Так. Треба пошукати в інтернеті...

...На Кубі є все: ром, сигари, дешеві й не дуже, проститутки, героїн та морепродукти. Єдине чого немає — інтернету. Тобто він є, одначе, по-перше, діє зі швидкістю інваліда, а по-друге, і це, мабуть, головне — усі, хто хоче ним скористатися, потрапляють під нагляд місцевої поліції. Принцип зрозумілий: навіщо вам інтернет, коли у вас і так все є: ром, сигари, проститутки та морепродукти.

Невеличку кімнату з написом «Кібер-кафе» з вікнами на всю стіну (певно, щоб поліції було краще видно) я знайшов прямісінько в холі готелю. Усередині — три столики і три системні блоки з моніторами, які, здається, покинули ще американці під час революції. Жарти жартами, а вай-фай тут відсутній, тож, заплативши темношкірому здорованю за годину вперед, я сів за комп. «Ґуґл» відмовився завантажуватися навідріз. «Яндекс», трохи подумавши і скрипнувши чимось у надрах системника, таки з’явився.

— Так, «Кубана де авіасьон»... — пальці застукотіли по клавіатурі, — «авіакатастрофа»...

Комп’ютер знову скрипнув, почала вантажитися сторінка.

Перше посилання: відпочинок на Кубі. Не те. Друге. Схоже на сайт авіакомпанії. Знов не те. Третє, четверте..., восьме...

— Є! — я підстрибнув так, що ледве не зламав стільця. Здоровань за своїм столиком напружився і насторожено зиркнув у мій бік.

— Но ай проблема, — заспокійливо посміхнуся я, помахав йому рукою й дістав флешку.

USB-порту в блоці комп’ютера не знайшлося, і це мене навіть не здивувало. Я дістав фотоапарат і кілька разів клацнув екран монітора.

— Граціа, — зібравши свої речі, я пішов із кафе до себе в номер. Краєм ока побачив, як здоровань комусь телефонує.

— Стукачі — вони всюди стукачі, — констатував я й викликав ліфт.

«6 жовтня 1976 року поблизу берегів карибської острівної країни Барбадос підірвано пасажирський літак DC-8 авіакомпанії «Кубана де авіасьон». Загинуло 73 людини».

Перекинув фото в бук і почав розбирати текст.

«Кубинський літак авіакомпанії «Кубана де авіасьон» виконував рейс із південноамериканської країни Гайана на Кубу з проміжними посадками в острівних карибських країнах Тринідад і Тобаго, Барбадос, Ямайка. На ньому летіли кубинські спортсмени, які поверталися додому з центральноамериканського і карибського чемпіонатів. Членів молодіжної збірної з фехтування — чемпіонів, володарів золотих медалей — чекала в Гавані тріумфальна зустріч».

Бла-бла-бла, хто звідки летів, бла-бла-бла, де сідали. Так, далі. А далі ось:

«...На борту літака спрацювало дві бомби. Літак у цей момент перебував на відстані 28 миль від аеропорту Сіуелл острова Барбадос. Повітряний корабель увійшов у піке і впав у море за кілька миль від берега».

— Дурня якась, — я підійшов до вікна і глянув на Гавану. В порт поважно заходила баржа, внизу сигналили машини, в далечіні стирчав маяк фортеці Ель Моро. — Якщо літак упав біля Барбадосу, то чому його уламки стільки років лежать на летовищі тут? І до чого тут Ксю?..

— Аміго, це тобі, подарунок, — чоловік, що наздогнав мене, тицьнув у мою руку монетку в три песо із зображенням Че Гевари. — СССР, дружба, харашо!

Навколо гула, наче вулик, вулиця Сан Лазаро. Усі кудись бігли, перегукувалися, а я спинився біля автобусної зупинки і обдумував, що робити далі.

— Граціа, — я машинально посміхнувся й хотів сховати монетку в кишеню, коли чоловік, який мені її дав, продовжив:

— Ти друг? Дай і мені подарунок! Дай на пиво. Га?..

Чоловікові на вигляд — років сорок, невеличкий на зріст, із верткими очицями. Я знизав плечима: