Люко Дашвар - Покров

— Нащо його заздалегідь убивати?

Шуляк розреготався.

— Пожаліла вона чоловіка…

— Ти його пожаліти вирішив?! — вишкірилася Ада.

— Скажи йому зараз, — порадив Шуляк. — Може, встигне мотнутися, жінку яку собі на свято знайти, щоб у новорічну ніч самому не скніти.

— Здурів?! — образилася Ада. — Мій Валя — не такий! Він до смерті тільки мене любитиме. Хоч і не помре одразу… після того, як я його покину.

— Страшна ти жінка, Адко! — кинув безстрашний Шуляк.

— За це і любиш! — відгавкалася Ада, а серце муляло: ніяк не хотілося царівні визнавати — боїться розмови з Валею. Оце на коліна впаде, благатиме: «Адочко, не покинь!» — усе відтягувала годину «Х», виправдовувала себе: давно б усе чоловікові вихлюпнула, та в останні дні Валя повертався додому під ранок, накачувався міцною кавою і знову зникав до наступного ранку.

— Біда… — насторожилася. — Може, і справді іншу собі знайшов?!

— Де тебе носить, Валю?! — не втрималася в переддень католицького Різдва.

— На Майдані… тяжко, Адочко, — винувато признався Валя.

Царівну наче ґедзь укусив.

— Так тобі вже сім’я не потрібна! Тобі — Майдан! — заверещала, зраділа. — А як я скажу: обирай, Валю! Або Майдан, або я! Хочеш і далі революціонерів годувати?! Тоді забувай про мене! Ніякою силою не втримаєш!

— Я ніколи тебе не тримав, Адочко, — відказав Валя.

В Ади щелепа відпала. Оченятками закліпала: що?!

— Валю!.. — вигукнула драматично. — Ти мене розлюбив?!

— Ніколи не розлюблю тебе, Адочко, — Валя усміхнувся втомлено. — А силою не триматиму. Просто чекатиму. Ти сама повернешся. Як завжди.

Царівна почервоніла от прикрощів: ну, не сука?!

— Не втямлю, про що ти верзеш?! Яке ще «як завжди»? — аж ніжкою тупнула, та продовжувати відверту розмову не наважилася, стрілки перевела. — Перемерз на Майдані своєму?! Якого біса ти взагалі туди бігаєш? Що віднайти сподіваєшся? Загублене життя?!

Валя завмер, глянув на Аду чисто-ясно.

— Я свого життя не губив, Адочко. У мене є ти, Мар’янка… Я ніколи не крав, намагався не брехати. Мені соромитися нема чого.

Сука! Інтелігенція зарозуміла! Хробак книжковий, щоб ти провалився! Точно, десь вичитав, аби Аду — мордякою по асфальту! Набрався дурні від батьків у юності, досі відригує, а грошей заробити — ні! Може, про Славка Шуляка здогадався й оце штрикає? Сподівається, Ада передумає? Дарма сподівається!

- І… не здогадується він про Славка! — буркнула. Звідки? Валя з Шуляком жодного разу не перетиналися.

Валя давно здимів на свій Майдан, день минув, увечері до хрущовки на Воскресенці занесло Мар’яну, а Ада все ніяк не могла зібрати себе докупи після вранішньої розмови з чоловіком. «А може, таки здогадується?!» — усе мордувалася, ніяк відповіді знайти не могла.

Мар’яна одразу відзначила, що мати не в гуморі, і, хоч планувала за п’ять хвилин оперативно випитати, як ефективніше організувати пошук родоводу конкретної людини, захопливе блукання минулим далося взнаки, бо раптом попросила сентиментально:

— Мамо, розкажи про своїх батьків.

— Померли!

— Знаю! А як жили? Ким були?…

— Тобі не однаково? — звилася знервована Ада.

Мар’яна глянула на матір уважно.

— Ти розгублена… — мовила. — Чуєш, мамо! Може, і я в житті така розгублена, бо ти розгублена, хоч і намагаєшся не виказувати того…

— Це я розгублена?! — Ада зиркнула на доньку зверхньо. — Що ти верзеш?!

— …А ти, мабуть, розгублена, бо нічого не знаєш про своїх батьків. А як ми славні? Може, наш рід… Наполеона гнав чи там лікарню для бідних колись побудував, чи ще яке святе діло для своєї землі…

— Знаю я все! Розповідати нема чого!

— А ти розкажи!

— На Півночі вкалували, як раби! І баба твоя, і дід. Нафту для Батьківщини добували, отам і загнулися обидвоє, ще коли я малою була.

— Ти в них вдалася, — сказала Мар’яна. — З твоїм характером… тільки золото качати.

— А ти вже — не в мене! Ні! — образилася Ада. — Така ж, прости Господи, як тато твій! Як його батьки, Царство їм Небесне.

— Яка це?!

— Без зубів! Ото би вам тільки книжечку до серця притиснути, очі в небо і — по життю, ніби янголи шлях вистелили! — геть роздратувалася Ада. — Ти чого прийшла? Хотинський вигнав?!

— Хотинський мене на руках носить! Як тато тебе! — Мар’яна теж образилася. А я не така невдячна… Я все зроблю, аби він зі мною щасливий був!

Ада око прискіпливо примружила, на доньку уважно зиркнула.

— Що — вже чогось вимагає? — в десятку.

— Сама узнати хочу, — знітилася Мар’яна. — Поможеш?…