Анна Хома - Провина

Усе й усіх треба називати своїми іменами. Усе й усіх.

«Я, Володимир, беру собі тебе, Маріє, за жінку і присягаю…»

Як просто. Чому ж він досі не може назвати її на ім’я?

І чому йому так важко спускатися зараз у свій підвал?

— Я такий радий, Лялю, такий радий. Маша знову зі мною говорить. Ти знаєш, скільки років вона зі мною не говорила? Десять. Серйозно. Маша сказала, що ти їй одразу сподобалась, що вона в п’ятнадцять років була такою самою, як ти, і що ти мене любиш, це одразу видно, так вона сказала… Я подумав… Лялю, переїжджай жити до мене. Просто зараз. Я живу біля самого Високого Замку. Тобі там сподобається. Що скажеш?

— Іди, Котю, йди. Я… я тебе дожену.

Страх робить із людьми жахливі речі — потьмарює розум, відбирає мову, підтинає коліна; поки він дійшов до підвалу, страх сто разів устиг сказати йому: «не йди туди, не йди, ну не йди…»

А в підвалі на нього накинувся Олег.

— Я тебе приб’ю, виродку! Я усе тут перевірив, окрім підвалу, твого улюбленого підвалу. Я стільки часу ламав голову над тим, що ти зробив Зоряні, але це… це… Яка ж ти все-таки скотина!

«І чому вони всі мене обзивають? — знову спробував образитися Влад, але Олег так відчутно трусонув його, що охота ображатися пропала. — Та нехай обзивають, нехай… аби лиш усі були живі».

Остання думка страшно його розсмішила, але він не встиг розсміятись. Їх обох кинуло на землю.

— Сашо-о-о!!!

Вона закричала так несамовито, що він не відразу зрозумів, що означав короткий, майже безневинний вихлоп у них над головою. Зате коли почала обвалюватися стеля, потреба в поясненнях відпала сама собою.

Вона все-таки це зробила. Розмазала його по стіні.

Обеззброєна, посаджена на прив’язь, кинута союзником напризволяще… «Якщо ти хочеш повернути мою любов, Сашо, забудь, що ти маленький хлопчик, якого мама не пускає гуляти, і він — мамі на зло — потайки насипає у всі шафи і шухляди пісочок, за що, звичайно, карають мене, бо то я приносила тобі той пісочок із пісочниці. Так от, я не можу любити будь-кого. Мені потрібен бог — ні більше, ні менше. Чи зробив ти в житті щось, гідне бога?»

Чому він не кинувся навтьоки, як радив господар дому? Ще зранку він так би й зробив, але тепер…

— Йди, Котю, йди. Я… я тебе дожену.

Він відчинив двері на терасу і… зачинив їх, а Ляля, напевно, вирішила, що він пішов. Вона встала, взяла з полиці коробку сірників і одним рухом добула з неї вогонь, а тоді підпалила решту сірників. Коробка спалахнула, а він, замість того, щоб утекти, стояв, мов заворожений, і невідривно дивився на вогонь у її долонях.

І раптом помітив, що всі п’ять пальників газової плити знову відкриті. А ще помітив, що він, виявляється, стоїть не біля дверей, а біля вікна, і власноруч зачиняє розчахнуті віконниці… бо вона його про це ПОПРОСИЛА, а він не зміг їй відмовити. Як відмовити комусь, якщо ти бог?

Отямившись, Олександр машинально зробив крок до виходу. Ще можна було втекти.

…Коли він вибив із рук Лялі маленький смертоносний факел, коли впав разом із нею на підлогу, перевертаючи стіл і ховаючись за ним, коли накрив її собою, втекти вже не було жодного шансу. Вона пробувала відбиватись, але він міцно притискав її до підлоги, аж поки не відчув, як страшна сила підхопила їх, закрутила, вдарила об щось, понесла і нарешті жбурнула невідомо куди, а у вуха вдарив приголомливий гуркіт. Він не відпустив її й тоді, коли згори посипалося щось велике й важке, і навіть тоді, коли відчув, що з голови до ніг горить.

Тепер він знав, яка найбільша у світі зброя. Не вогонь, не ніж, не куля, і навіть не атомна бомба.

— Сашо-о-о!

Увесь світ був заповнений білим пилом. Коктейль із диму, гару, розтертих на порох фарб, клею і цементу виїдав очі й легені.

А де ж стеля? Влад, кашляючи і задихаючись, роззирнувся довкола.

Великий кавалок штукатурки, лежав поряд, сама ж стеля… Влад підняв голову. Тріщини вкривали її, мов гігантська павутина, а в одному місці крізь них просочувалася вода.

Знову пласт штукатурки полетів донизу, відкриваючи дріт, до якого кріпилася колись лампа, а тепер він оголено стирчав зі стелі, очікуючи, коли ж до нього добереться вода.

«Що ж ви наробили?»

Влад пішов у напрямку розмитого світла крізь білий туман і надсадний крик, аж тут на нього знову налетів Олег. Стовп куряви одразу побільшав.

— Ти куди… не наближайся до неї…

Хрипів, як астматик, але хватку мав таку ж міцну, як завжди.

Під руку, немов на замовлення, потрапив кий, і Влад навмання вгатив ним у напрямку звуку. Олег відстав. Молодець.