Анна Хома - Провина

— Лялю, давай закругляйся.

— Він згвалтував мою маму. Я не випущу його живим.

Влад потер око. Дівча піднесло запальничку до цигарки, яку елегантно тримало двома пальчиками, і хижо усміхнулося. Принаймні думало, що хижо. Насправді — вимучено і посинілими від перенапруження губами.

«Добре, що Олег не приїде, рано ще йому робити свою жінку вдовою. Годилося б передзвонити і перенести зустріч».

— Чи ти хочеш сказати, урод, що я брешу?

— Ні, не брешеш.

— То ти її згвалтував?

— Аякже ж… ти все правильно говориш, але тобі не обов’язково через це вмирати. Залиш мені запальничку й біжи звідси.

— Чекай, я хочу знати, як це було. Я бачила, як у п’ятницю шістнадцятого, близько дев’ятої години вечора ти під’їхав на білому «Опелі» до нашого будинку, що було далі?

— Як що?

— Я тут ставлю запитання! Відповідай.

— Ну, я піднявся до вашої квартири, твоя мама відчинила двері, запросила увійти, а далі… ти сама можеш уявити, що сталося, твої синці виглядали досить правдоподібно.

— Тут ми говоримо про тебе і тільки про тебе! Я хочу почути, як ти це робиш. Я читала мамин щоденник: ти і п’ятнадцять років тому був не зовсім нормальний.

«Запізно ми його спалили, куме. А може, справді, рукописи не горять?»

— Коли я все розповім, ти побіжиш на вулицю, гаразд? Швидко побіжиш, не озираючись.

— Говори, урод.

— Дай згадати… Я вдарив її, точно, вдарив.

— Як? Скільки разів?

— П’ять… чи шість, не пам’ятаю. Як? Звичайно. У багатьох детективах це детально змальовано, я не письменник, я не вмію…

— За що? За що ти її?

— Розумієш, вона мені дуже подобалася, вона гарна жінка і…

— Брешеш!

Вони обоє здригнулися. Олександр, про якого вони й забули, стояв біля дверей на терасу, і очі його, такі невиразні раніше, набули якогось особливого блиску.

— Він бреше!

Влад навіть образився б, якби вмів ображатися.

— Я не брешу, вона мені справді подобалася, вона…

— Брешеш! Хочеш виглядати крутим за чужий рахунок? Не вийде! Ти не зміг би її вдарити, навіть якщо б вона живіт надірвала, сміючись із тебе. Що з того, що вона гарна? Всередині вона така, як моя мама, як усі вони: монстр, упир, який висмоктує з чоловіків кров, а потім викидає їх, як подерту ганчірку!

Зорянина дочка повільно поклала свою зброю на стіл. Але все ще сиділа прямо, не обертаючись. Ну давай, хлопче, давай.

— Котя, ти… ти не кажи такого, бо я… повірю…

— Слухай, Лялю, що було — минуло, твоя мама сама винна, вона була п’яна, сміялася з мене, казала, що моя сестра мізинця її не варта, хвалилася своїми подвигами, читала свій щоденник… вона й про тебе дещо прочитала, Володимире Григоровичу… Вона казала, що ти мав приїхати, а не приїхав, злякався.

— Звідки… звідки ти знаєш мою маму?

— Нізвідки. Я побачив, що Маша кудись іде, і пішов за нею. Нас тільки двоє залишилось, я мусив її охороняти. Що вона стільки часу робила у тій квартирі? Я мусив це з’ясувати. Я подзвонив, а твоя мама відчинила. Я міг щось вигадати, але я сказав правду, я сказав, що я брат тієї дівчини, яка щойно сюди приходила. Вона сама мене впустила! Усі жінки страшенно тупі… Тоді я вперше почув про ваше весілля, але я не повірив у це. Маша, як завжди, була вдома, нічого не змінилось… А в суботу… в суботу вона вийшла нібито в магазин, вийшла і не повернулася. Ви не мали права так мене кинути! Я всю суботу її шукав! Я бігав по місту, як ненормальний! Добре, що я додумався піти в ЗАГС і знайти фотографа, який вас фотографував, і взяти у нього твою адресу, стоматолог…

До речі, Лялю, я бачив, як ти сиділа в той день на сходах, я був біля ліфта, ти на мене не звернула жодної уваги. Ніхто на мене не звертав уваги…

Дівча повільно повернулося до тераси… і Влад схопив зі столу запальничку.

— Забирайтеся звідси, бігом!

Він не пам’ятав, як подолав відстань до газової плити, а звідти до вікна, як закрутив пальники і розчахнув віконниці, — вибило ті хвилини з пам’яті, немов пробки з мережі, — але очі, вкриті червоною сіткою судин, і шерхлі губи, так схожі на Зорянині, пам’ятатиме, мабуть, до кінця життя.

Бо слова, які злетіли з тих губ, змусили його сягнути по цигарки — жест механічний і водночас магічний, що обіцяє заспокоєння в критичні моменти життя, жест, відпрацьований роками до досконалости… і лише в останню мить, вже схилившись над запальничкою, він завмер, усвідомивши, що робить.

— У підвалі. ВОНА У ПІДВАЛІ, — сказала йому… Ілона, так, Ілона. Зоряна тут ні до чого. То була його помилка — бачити у цій дівчині своє колишнє кохання. Чуже ім’я з самого початку мов жалюзі закривало від нього її суть.