Анна Хома - Провина

— До речі, ти запитав у жінки, чи вона не проти мого перебування тут?

— Забув.

— А я думаю, яка в тебе хвороба? А в тебе склероз!

Марія взяла картоплину, притисла її до тертушки і… поранила палець. Руки тільки-но загоїлися…

— Дай сюди.

Чоловік, докуривши на терасі вранішню цигарку, впевнено відібрав у неї миску, тертушку і картоплину. Вона навіть пискнути не встигла, як картоплина в його руках перетворилась у хляпавку.

— Сідай.

Вона повільно сіла. Чоловік продовжував терти картоплю: похмурий, зосереджений, рухи економні й енергійні… немов зібрався на якусь битву, вирішальну битву з кимось чи з чимось їй невідомим.

А невідоме — це найгірший ворог.

— На вечерю до нас прийде Олег, — сказав він і гостро глянув на неї.

— Олег… — повторила вона, а серце знову шарпнулось. Ось як його звати.

— Що означає твоє «О-лег»? Поясни, будь ласка.

— Я за цей час піду закладу білизну у пральну…

— Сиди, — мовив похмурий і зосереджений.

Марія зітхнула.

— Що означає твоє зітхання?

— Нічого не означає, — вона переплела пальці й сперлася на них підборіддям. Дивно було сидіти в кухні й нічого не робити. — Я просто так сказала.

— А що означає твій… мрійливий тон? Тобі подобається… його ім’я?

— Олег, — знову повторила Марія, блукаючи поглядом ген за вікном. — Гарне ім’я.

— І він сам теж… кхм… на погляд жінки… кхм… йому теж нічого не бракує. Так? Куди ти дивишся? Дивись на мене.

— У нього… непогані фізичні параметри, — Марія глянула на чоловіка й знову відвела погляд убік. — Ну, зріст, статура… м-м… манери…

— Які такі манери?

У картоплі в його руках зовсім не було шансів лишитися цілою, а Марія найдужче не любила готувати деруни, хоча щосили приховувала цю свою нелюбов, бо тоді їй довелося б готувати ці деруни щодня.

— Знову в тебе якийсь загадковий вираз обличчя. Я так зрозумів, що ти не матимеш нічого проти, як він повечеряє в нас?

— Чому я повинна мати щось проти? Він твій друг.

— А якщо поживе тут кілька днів? Куди ти знову дивишся?

Не вмів її чоловік влаштовувати допити, ой не вмів.

— Нехай поживе.

— Ти завжди така слухняна? Чи тільки прикидаєшся?

— Чому ти вирішив, що я прикидаюсь?

— Тому що… Олег тобі подобається… Я вгадав? — він бурував її своїми очима, і вона, опустивши голову, затарабанила пальцями по столу.

— Чому ти вирішив, що він…

— Він щодня про тебе запитує! — Картопля якраз закінчилась, і він грізно роззирнувся за наступною порцією. Знала б вона, що в нього буде такий ентузіазм, начистила б більше.

— Я не винна, що він… про мене питає.

Чи винна? Мабуть, усе-таки винна. І провині цій немає і не буде прощення.

— Ти не відповіла: він тобі подобається?

— Як тобі сказати… — Марія знову поклала підборіддя на переплетені пальці. Дивно просто сидіти в кухні й розмовляти. — Я дуже мало його знаю і… мені важко розібратись у своїх почуттях.

— Зрозуміло! — сказав, як відрізав, вимив руки, сполоснув тертушку, витяг пательню і щедро полив її олією. Мав сьогодні особливий запал до куховарства.

— Я зовсім не мала на увазі…

— Я зрозумів.

Перша порція грізно зашкварчала на пательні.

— Ти на роботу не йдеш?

— Не хвилюйся так за мене.

— То я можу зараз зайнятися пранням?

— Звичайно! Хто тобі заважає?

А тепер її чоловік став схожий на ображену дитину. Таким вона його й залишила.

Не вміла вона брехати, а говорити правду боялася.

— Я прийшов на запах, — Олег весело увірвався до кухні, й вона відразу удвічі поменшала. — А де твоя красуня?

— А тобі вона навіщо? — Влад, не відчуваючи смаку, запхнув деруна до рота.

— Просто так запитав…

— Просто так! — Виделка з силою проколола наступний дерун. — Все. Мені вже час іти. Ходи, я тебе підкину.

— У мене відпустка, я нікуди не поспішаю…

— Олежику, не сперечайся, гаразд? Не зараз.

— Як скажеш.

Вони під’їхали до злощасного світлофора, де зранку доводилося простоювати по десять хвилин, перш ніж відкривався шлях до злощасного перехрестя. І ще ця злощасна коробка передач!

— Владе…

А злощасні амортизатори!

— То ти чи не ти?

— Тобі краще повернутися до жінки, — випалив Влад, виїжджаючи на Хуторівку.

— Овва. Чого так раптом? У нас іще не закінчилися відпустки.

— Так буде краще.

«Запорожець» попереду теж щасливим не виглядав. Протаранити, чи що?

— Що сталося, Владе? Якщо я вчора дістав тебе своїми запитаннями, то вибач.