Анна Хома - Провина

Марія непорушно спостерігала, як тягуча вишнева рідина перетікала з пузатої пляшки у скляночки, і так само в’язли-перетікали її думки: ось і воскресло її минуле, але що вона повинна робити із цим воскреслим минулим — бити на сполох чи ховатися у найдальшу мишачу нірку, а може, втекти на другий кінець світу, але що тоді буде з оцією дівчинкою, хто її тоді обереже, і як її оберегти, якщо вона, мов мишеня, вперто суне назустріч удаву?..

Потрібен союзник, терміново, просто негайно, але ж не обклеювати оголошеннями стовпи: шукаю союзника для боротьби з удавом, і міліція не годиться, там ніхто її не послухає без доказів, а докази, можна вважати, вже знищено… а той, кого б вона хотіла бачити своїм союзником, може запросто відвернутися від сірої мишки, якщо довідається правду…

Навіть якщо припустити, що вона все-таки роздобуде омріяного союзника, хто сказав, що цей союзник нагодиться саме тоді, коли вона його найбільше потребуватиме?

Проклята невпевненість, дошкульна, як завивання вітру в дротах…

Влад тільки вмостився у фотелі, як…

— Що за дискримінація! — вибухнула дитина — мала в собі щось від дідулі. — Ми що, маленькі діти, що ти нас цією солодкою гидотою поїш, а сам — так горілку дудлиш!

Влад вирішив обійтися без тостів і влив усі п’ятдесят крапель до горла. І лише опісля згадав, що не приготував ні грама закуски. Вдихнувши повітря, неначе воно було насичене ароматами малосольного огірочка, він різко видихнув. Не допоможе горілка вирішити його проблеми, але всі довкола в один голос стверджують, що їхні проблеми як рукою знімає, от він пробує ще і ще раз. Неправильний він якийсь, або проблеми його неправильні…

Жінка дивилася на його порожній келишок і думала про своє.

Вона має рацію, і Олег також: час переходити до здорового способу життя. Хоча б спробувати перейти.

— О! — дитина, розпробувавши лікер, миттю спорожнила свою склянку і зиркнувши на сусідню, спитала: — Ти не будеш?

Жінка підсунула свою скляночку до неї.

— М-м… лікери ти робити вмієш. І молоденьких дівчаток також, — звузила вона очі, точнісінько як Зоряна.

До речі, щодо здорового способу життя, коли зайшла про нього мова… Влад витяг із портмоне дві гривні.

— Піди купи «Мальборо», знаєш, як вийти на Топольну? Там одразу на зупинці є кіоск «нон-стоп».

П’ятдесят крапель спиртного завжди хочеться доправити краплею нікотину.

— А на моро-о-озиво, коханий? — і розреготалася.

Клацнула у дворі брама. Вони залишилися самі. Чоловік налив їй лікеру — в’язкої розплавленої магми, по вінця. Світла ніхто не вмикав, вечір, яким був надворі, таким і заліз у вітальню: не знімаючи капелюха, не вітаючись, не питаючи про справи… теплий літній вечір сів у вільний фотель і прикинувся людиною.

Жінка рвучко піднесла келих до губ і випила, заплющивши очі — келих незадоволено дзенькнув, стукнувшись об скляну поверхню столика.

— Я зараз сп’янію.

— Від лікеру?

— Я не пам’ятаю, коли останнього разу пила щось міцніше за воду. — Усміхнулася, крутячи в руках невинний келих. — Така собі зразкова учениця.

— Ну, не зовсім зразкова, — почали свої спільні дії горілка і брак закуски.

— Я щось роблю не так? — серйозно запитала вона, стуляючи на мить губи, щоб злизати з них залишки лікеру. У напівтемряві вже не виглядала такою блідою. А келих волав, щоб його знову наповнили солодкою звабою.

Цікаво, яка вона, коли п’яна?

— Ще?

— Ні, дякую.

— Ну, наприклад, ти не так сидиш. Ось як треба сидіти, — Влад розвалився у фотелі, розкинув руки, виклав ноги на прозорий столик…

Вона вперлася випростаними руками в диван.

— Правил нема?

— Принаймні у цьому домі. За весь світ не ручуся…

Вона роззирнулася. Чому б не спробувати зараз?..

— Я приберу, — рвучко встала й заходилася дзенькати склянками.

Чув, що в жінок є шосте чуття, але якось не дуже в це вірив.

— Тобі не подобається мій дім?

— Мені… треба звикнути. Сходи і цей білий колір… Ти ще питимеш?

Що за дружина, не дружина, а мрія, — не подобається їй, що чоловік п’є, а вона добавки пропонує. Споїти його хоче, чи що?

— На сьогодні — досить. Ти гадаєш, вона повернеться?

— Хто, Ілона? Все залежить… від усього.

— То її звати Ілона… Впізнаю маму.

— Її мама дуже гарна…

Усередині щось незадоволено дзенькнуло.

— Звідки… ти знаєш її маму?

Жінка промовила вже від дверей:

— Я суджу по дочці.

У цій темряві не розбереш, казала вона правду чи ні. Якщо припустити, що вони знайомі… Вигадки!