Анна Хома: Провина

— Щось мені видається наша угода трохи однобокою.

— Хіба?

…Він кинув погляд на весільний костюм, який йому швиденько підібрали в модному салоні, почастувавши при цьому дармовою кавою і додавши, нібито безкоштовно, краватку. Правду мовлячи, ні костюм, ні краватка, ні кава йому не сподобались, але він нічим не виявив свого невдоволення, він вийшов із салону, сів за кермо і втопив педаль газу по саме нікуди… і зупинився аж біля КП при виїзді з міста.

Дорога вела в далечінь, і гадки не мала, що сьогодні п’ятниця, переддень його весілля, що він має приготуватися до завтрашнього дня, а не сидіти в машині при виїзді з міста, скоса позираючи на весільний костюм.

Як кажуть у народі, спочатку була кава.

А може, поки не пізно… Ні, мабуть, пізно.

Головне, що на видноколі не маячать ні батьки нареченої, ні діди з прадідами, — відомо, скільки з ними всіма мороки. І дуже добре, що він подбав, аби наречена пройшла всі необхідні обстеження, які дозволяють виявити захворювання й передбачити ризик спадкових відхилень у потомства.

Бо виродків, калік, недужих, недорозвинутих і т.ін. він не переносив органічно.

«Мене звати Зоряна Короленко, і в мене є важлива інформація про вашого майбутнього чоловіка. Можете проігнорувати мого листа, навіть можете показати листа йому, але якщо ви не хочете все життя страждати, прошу прийти в п’ятницю, у переддень вашого весілля, о восьмій годині за такою-то адресою. Поки не пізно».

Сьогодні була та сама п ’ятниця. Її суперниця заковтнула наживку і прийшла. Її навіть суперницею було важко назвати. Таке собі непорозуміннячко, яке треба якомога швидше залагодити.

Вона підвела гостю до люстра і сказала:

— Подивіться на мене і подивіться на себе. Будьмо відверті: ви не можете зі мною змагатися. Ми з ним не бачилися дуже давно, але це тому, що я так хотіла. Як гадаєте, якщо я зараз захочу, щоб він до мене повернувся, чи згадає він про вас і про те, що в нього завтра весілля? У вас є шанс переконатися в цьому і не зробити помилки. Він теж отримав від мене листа і з хвилини на хвилину повинен прийти. Почекаємо?

Задум був простий, як усе геніальне: щойно пролунає дзвінок, вона спровадить суперницю до сусідньої кімнати, а свого ближнього заманить у спальню, де змусить його забути про всіх і вся в обіймах своєї Зірки. Те, що він не встоїть перед золотоволосою спокусою, вона знала достеменно. І він це знав. І, мабуть, не знаходив собі зараз місця.

А суперниця… якщо вона розумна, то весілля не буде, якщо дурна, то так йому і треба.

…Вона отямилася, коли всі тарілки, келихи, столові прибори й серветки опинилися на підлозі. Потужний дзенькіт усе ще відлунював у квартирі.

Як вона встала і дійшла до столу, було важко сказати. Завтра прийде її дитина і…

ДИТИНА! ЩО Я ЇЙ СКАЖУ?

Двадцяте століття доживало віку. Усі мас-медіа навперебій рахували дні до Міленіуму, підбивали підсумки вмираючого тисячоліття й робили прогнози на майбутнє.

Він не мав до цього століття, а тим більше до тисячоліття, жодних претензій. Усе в нього велося, все ладилося.

Однак інколи серед повного штилю неждано-негадано на нього навалювалася нудьга. Її обійми були подібними до легкого тополиного пуху, що сипався і сипався згори, здавалося — м’якого й безневинного, але то тільки на перший погляд, бо дихати ставало дедалі важче, і він був ладен віддати половину свого майна за ковток свіжого повітря. Тоді він телефонував завідувачу, казав, що терміново йде на лікарняний, вимикав не дослухавши відповіді, мобільник, і зникав зі своєї сумирної планети днів на два-три.

— Пішов у запій, — висували версію співробітники. — Або в загул, — припускали інші.

Повертаючись назад, він ніколи не намагався щось пояснити.

Але сьогодні ж п’ятниця, переддень його весілля, він не може зникнути, без попередження, без пояснень…

…Дивно: годину тому вона добряче випила, а тепер весь алкоголь кудись безслідно зник.

Швидко помилась і перевдягнулася. Тільки думка про дочку тримала її на ногах. Не можна, щоб вона побачила її такою. Є пригоди, які з мамами не повинні траплятися. Є тягарі, які не можна ділити зі своїми дітьми.

Спакувала речі й завмерла посеред кімнати.

Розуміла, що треба йти, але не могла зрушити з місця.

Відчувала себе мишкою, загіпнотизованою удавом, нездатною чинити йому опір, ні на що тепер не здатною.

Рука потягнулася до телефону. Батько її дитини — майор міліції, але хто сказав, що він їй допоможе? «Якщо жінка сама не захоче, ніхто з нею нічого не зробить. Ну хіба якщо вдарити її по голові. Покажи мені сліди боротьби. Нема? Ти забагато випила? Он як. Свідків теж нема? Погано. Та ти ще й сама його впустила? Це вже зовсім зле. Якщо тобі потрібен був мужик, то при чому тут я?»