Анна Хома - Провина

Чому б і ні? Навіть собаки звикають. Одні — до нашийників, інші — до «Педігрі палу».

Перші негаразди в раю, — ніби в раю бувають негаразди, скажете ви, але ти свідок: бувають, — оті найперші тріщини, які переростають у криголам (нове тріскучо-морозяне слово, яке сподобалось тобі тим, що його можна промовляти назад: ла-мо-криг, о!), ще невидимі, але вже вловимі вухом потріскування почалися одного сонячного дня, коли ти розмахуючи ранцем, ішла зі школи: нульовий клас шестирічок — це вам не дитячий садок, хоч шкільної форми ще нема, але букви знати треба, а що найгірше — треба вдень спати, а ти ж удень зроду-віку не спала, але коли ти це сказала виховательці, та поставила тебе в куток, — отже, ти йшла зі школи і, як завше, дорога твоя пролягала попід вікнами тьоті Ніни з першого поверху.

— Скажи, скажи мені, тільки чесно: ось ти особисто багато знаєш людей, які б жили з… цим?

Мамин голос скидався на сухий-пресухий листок, який хтось витяг із гербарію і розтирав у долонях, і тобі стало шкода тьоті Ніни: їй бідненькій, напевно, так само страшно, як тобі, коли мама починає «читати моралі» (останніх слів ти не розуміла, але віднедавна вони були улюбленими словами у твоєму класі і хоч-не-хоч, а мусиш їх повторяти, щоб не відстати від інших, хоча чомусь інших не ставлять так часто у куток, як тебе, — цікаво чому?). Але тут тьотя Ніна відповіла чітко, без запинок, як вискочка з першої парти, і згадавши про вискочку, ти автоматично знову згадала про ненависний кут:

— Я знаю таку людину, — сказала тьотя Ніна. — І ви її знаєте. Він живе у квартирі наді мною. Шість років — це дуже багато.

— А якщо я не хочу рахувати роки? Якщо для мене шість років — це мить? Якщо мені буде мало і сотні років з ним? Що мені робити?

— Радіти, поки… Я хотіла сказати…

— Я знаю, що ти хотіла сказати.

— Послухайте!..

Ну все, далі почалися зовсім-зовсім нудні «моралі» й навіть нові слова, які промовила тьотя Ніна, виявились зовсім-зовсім нецікавими, і ти їх одразу забула.

Аннд ХОМА

Проте оту вискочку з першої парти, яка пішла і нашептала виховательці, що ти розлила на її сукенку чорнило, ти не забудеш. Ну й що, що розлила, — сказали ти виховательці й гонорово пішла в куток, хоча і вискочка, і півкласу бачили, що тебе на перерві штурхнули, і ти впала на її парту й перевернула капосну чорнильницю випадково. Тому ти піднімаєшся зараз сходами і шепочеш, що завтра перевернеш оту чорнильницю їй на сукенку навмисне, хай знає!

А дома ти застала на дивані бога і потягла його бавитися у хованки, і твоя велика помста вмерла у зародку. Нічого немає кращого, ніж бавитись у хованки з богом.

…Оті нецікаві слова тьоті Нінині, які ти одразу забула, нагадували бридку темно-фіолетову пляму на білій сукенці вискочки з першої парти, пляму, що мов жива випускала навсібіч фіолетові щупальця й щоразу більше розповзалася, коли її пробували витерти.

Слова-тріщини, які ламають кригу, і кидають людей у нуртуючу воду.

Та поки ці тріщини невидимі, людям здається, що вони ходять по тверді і їм не цікаво, що там коїться під ногами. Так само, як ти не знайшла нічого цікавого у словах «кан-цер» і «ме-та-ста-зи» і спокійнісінько їх забула.

Несподівано рай закінчився. Почалося чистилище. Місце, де душі випробовуються на міцність.

Тата забрали в лікарню серед ночі, бо тато почав сильно кричати. Ти вибігла в коридор і зустріла там незнайомих людей у білих халатах, і маму зустріла, теж незнайому, заплакану… тільки Саші не було, і ти побігла в кімнату, де спав Саша, але там теж були незнайомі люди і тато, який кидався на ліжку, а його тримали і не могли втримати.

Сашу ти знайшла у ванні, у самісінькій ванні, куди він заліз і, засунувши клейончату завіску за собою, тремтів, мов цуцик. Ти залізла до нього, притулила його до себе й почала розказувати, як буде гарно, коли ви влітку поїдете на озеро і цього разу візьмете його з собою. Віднині, казала ти, ви завжди братимете його з собою, а він слухав, слухав і запитав: А маму? Ти не встигла відповісти, бо завіску відсунули — і вас знайшли.

Був ранок. Тата не було. Довго. Аж два місяці.

Ти зрозуміла, що він повернувся, ще коли тьотя Ніна вибігла тобі назустріч і міцно-міцно притисла до себе, а ти все виривалася, бо як же так: тато повернувся, а тебе біля нього нема. Вона все повторювала: повернувся твій тато, Марусенько, — але ти ж і так це знала.

Коли ти нарешті вирвалася, вибігла на другий поверх і захекана влетіла до кімнати, передчуваючи, як повиснеш на дужих руках і полетиш разом із ними у небо… тоді ти зрозуміла, чому тебе так довго тримала тьотя Ніна, і дуже-дуже захотіла, щоб вона ще раз притисла тебе до грудей і більше не відпускала. Ніколи.