Анна Хома - Провина

Панна моментально затулила хрестик долонею, нахилилася, схопила вільною рукою уламок глечика — широкий, замашний, із тонким зазубреним краєм, саме такий, як треба, — і піднесла його до Маріїного ока. Війнуло холодом обпеченої глини. Вії затремтіли, несподівано доторкнувшись до реальної загрози для об’єкта, який вони покликані охороняти.

Марія стиснула кулаки, намагаючись не моргати, але відстань в один міліметр безмежно жахала око, — захищаючись, воно наповнилося сльозою.

— Побережи очиці, вони тобі ще пригодяться.

Стрімко розвернувшись на підборах, панна вийшла з кухні. Невдовзі з ванни почувся плюскіт увімкненого душу.

Сівши за стіл, Марія схилила чоло на долоні.

Невже не простіше тріснути дверима ще там, при вході, повісивши перед носом усіх просящих табличку: «Віфлеєм зачинено»? А за цей час обжитися, стати на ноги, народити й виростити дітей, вивести їх у світ — і лише тоді зняти замок і впустити тих, хто стукає?

Простіше. Легше. Безпечніше.

Але через півстоліття може статися, що допомогу надавати буде нікому: під порогом стоятимуть із простягненими долонями лише привиди.

Марія тріпнула головою. Є час робити погроми, є час прибирати.

Кав’ярня на Академічній, у невеличкому дворику, майже порожня у понеділок, ідеально надавалася до «поправин» — звичаю святкувати весілля після весілля. Щоб можна було випити, закусити й на тверезу голову помізкувати: а кому, власне, потрібне було оте весілля?

«Та ні, куме, ми молодята, нам і без весілля класно… або не зовсім класно, це вже який кому номер випаде у лототроні, весілля тут ні до чого. Витрати шалені, — раз, задоволення… особливо, коли ще раз перерахуєш витрати… і подумаєш, як було б добре ці грошенята та й на щось корисне витратити — нову машину купити, наприклад…

Про що ми говорили, куме, — про задоволення? Про яке задоволення?»

Ні, наступного разу, коли його батьки знову захочуть, щоб усе було як у людей, — з танцюльками, бавульками і випивульками — треба буде їх послати у найближчий нічний клуб, на всю ніч, до ранку, щоб знали!

Олег, у майці і бейсболці, — «засмагає перед морем» — саме виголошував енний тост.

— За те, щоб ви побували в усіх чудових крапках нашої чудової планети!

— Оголосіть весь список, будь ласка!

Олександр — «називайте мене Сашком» — весь якийсь неяскравий, кольору кави з молоком — ледве язиком рухав, але келишок тримав міцно, складалося враження, що він дещо переграє у своєму сп’янінні.

— Без проблем! Канари, Багами, Гаваї… Хто з вас має вільні пальці? — повів Олег порожньою виделкою по колу. Салат із цієї виделки вже давно обсипався йому на штани. — Ти?

Виделка, танцюючи, націлилася на Влада.

— Я питаю, хто має вільні пальці? Треба загинати.

— Навіщо? — відказав на те Влад. Вовкулака — він добре його вивчив — був нечутливий до алкоголю. Навпаки, похмілля вдесятеро зміцнювало його.

— Видно, що ти тверезий. Скільки можна квасити ці п’ятдесят грамів? Що ми в нього хотіли, нагадай? — виделка перемістила приціл на Олек…

«Сашка, Сашка, взявся звідкись на мою голову. Добре, хоч теща на заробітках».

— Пам’ятаю, ми хотіли випити… — втупився в Олега посоловілими очима… «А, мускулюс біцепс брахії, [5] Двоголовий м’яз плеча (лат.) чому я не можу називати когось так, як мені хочеться? Олександр — отже, Олександр».

— А за що ми хотіли випити? — виделка зробила викрутас, ніби збиралася намотати на себе спагетті.

— За любов?

— Пили!

— За тих, хто не з нами?

— Було!

— А… за тих, хто з нами?

— Цікавий тост! — знову викрутас виделкою. Цього разу Олег неначе встромляв її у відбивну.

Влад зітхнув. Чіпляння до дрібниць — улюблена забава його вовкулаки, який спокійно міг би довести цим людину до шаленства, якби не був такий занудний.

— Агов, не спати! Ми п’ємо за наших ближніх!

— А хто наші ближні? — запитав Влад.

Олег, уже піднісши келишок до рота, завмер, опустив руку і переглянувся з Олександром. Той… той ставив на стіл уже порожній келишок.

— Він хоче, щоб ми перерахували всіх його ближніх!

Олександр витер рукою губи, подумав і собі запитав:

— А хто його ближні?

«Стоп, я б помітив, якби він щось пив».

— Ну-у, не знаю. Стоматолог, хто твої ближні? «Вилив. Точно вилив».

— Тут ніхто нікого не примушує пити, — рівно промовив Влад, розуміючи, що не його це справа, що кожен має право розпоряджатися вмістом своїх склянок, горнят і кухлів, як побажає, але нудьга вже почала затоплювати його, як повінь затоплює будинки край річки, невидима й нечутна тополина повінь. — У нашій компанії кожен скільки хоче, стільки п’є. Але не виливає.