Анна Хома - Провина

Жестом Джулії Робертс припалила сигарету й випустила під стелю довгу цівку диму, а потім сіла на м’який диванчик, майстерно схрестила ноги і струсила попіл у сільничку.

Сіль і попіл, як піт довгих годин праці і згарище замість урожаю… Жорстоке поєднання.

Перш ніж бігти виконувати наказ, Марія ввічливо поцікавилася:

— Може, вам подати чаю, кави… Ілоно Богданівно?

— Можна кави, — милостиво кивнула і косички кивнули також:

— Цукор, вершки? — гнула Марія свою лінію далі, наливаючи воду в кавоварку і намагаючись вгадати, на якій поличці кава, не кажучи вже про цукор і вершки.

— І те, й інше.

Кому піт і згарище, кому солодощі і сметанка, але в прошарку між вершками і цукром занадто часто приховується чорна гірка кава, — особливо в ту ледь вловиму мить, коли цукор ще не розтанув, а вершки ще не осіли, — можливо, тому люди одразу хапаються за ложечку й усе це змішують докупи, щоб не дай Бог не помітити, яка чорна й гірка насправді істина.

Щодо Марії, то вона кави не вживала. Чаю теж. Пила лише воду.

— Ти завжди так повільно рухаєшся? — обірвало її дівча, яке сиділо й мислило собі, що воно зійшло з обкладинки журналу і своїм зішестям безмежно втішилр всіх. — Тебе Володя взяв за рекомендацією, чи просто з вулиці?

— Мене?

— Тебе, тебе, не мене ж. У мене такі рекомендації, що тобі й не снилися. То як?

— Гм… За рекомендацією. Мабуть.

— Ну дивись, бо я злодійок не люблю. У мене гроші завжди розкидані де попало, січеш? Коли щось пропаде, буду знати, з кого питати.

— Прошу, ваша кава, Ілоно Богданівно.

Оте «Ілоно Богданівно» подобалося найбільше. У житті так рідко випадає нагода по-справжньому побавитись.

— Щось іще? — уважно і серйозно запитала Марія. — Я можу зробити канапки, а підлогу помию пізніше.

— Ти хочеш, щоб я стала такою ж грубою, як ти? І взагалі, — гордо тріпнула дівчина головою, — щось ти забагато розпатякалась. Я розпитаю Володю, за якими такими рекомендаціями він тебе брав.

А ложечка стукала об стінки філіжанки, гарячково змішуючи чорне й гірке з білим і солодким, правду з брехнею, а поряд лежала сіль, змішана з попелом, — і що робити з прихованою істиною — Марія не знала.

Витягати її на світ Божий — чи дати собі і їй спокій?

— Ну то я йду мити підлоги… Ілоно Богданівно.

— Йди-йди.

Марія подумала і… залишилася.

Є зуби, яких не можна врятувати, хоч лягай і вмирай біля бормашини. А є клієнти, які воліють бачити радше труп стоматолога, аніж свій коханий зуб у його обценьках.

І за законом Мерфі, саме ці клієнти бояться знеболюючого уколу більше, ніж тонни мікробчиків, які живуть у їхньому роті, як у себе вдома, бояться маціпусінької голочки…

Як дехто боїться тополиного пуху.

— Підіть до іншого стоматолога, — припинив умовляти клієнта Влад і розвернувся до столу з паперами.

— Ну й піду, раз ви нічого не вмієте! За гроші повивчалися, за гроші лікуєте! Банда! Усі лікарі — одна велика банда!

Влад пропустив був цю знайому до зубного болю формулу повз вуха, але в останню мить нагодився в думки давній знайомий його вовкулака і торгнув його за рукав.

— Усі? — обертаючись до лікарененависника, який мстив йому за пережитий страх і сором, перепитав Влад, розуміючи, що не слід було запитувати, але вовкулака є вовкулака, і одного разу з’явившись, він не щезне з його думок просто так, — цей вовкулака на прізвисько Нудьга.

— Усі-усі, догробите людину ні за що, ні про що, та ще й гроші здерете, як за бісову маму!

— Ну то вмирайте, — якомога спокійніше порадив Влад. — Помирайте самі. Чому ви приходите до нас, витрачаєте гроші, чи вас хтось сюди насильно тягне, якщо ви хворі — то вмирайте, і не забирайте у тих, хто насправді хоче жити, дорогоцінного часу?

— Я… я плачу податки і маю право вимагати…

— Я теж маю право вимагати, щоб моя зарплатня була більшою, ніж зарплатня прибиральниці у банку, і якщо ви гадаєте, що мені дуже приємно, коли ви тицяєте мені ваші гроші, а подумки бажаєте, бодай він подавився ними, а чи носите оберемками пляшки і коробки, ніби всі лікарі алкоголіки й закусюють виключно цукерками, то ви глибоко помиляєтеся?

— Ви… ви ще почуєте про мене, я цього так не залишу!

— Прошу звільнити кабінет.

Тиша набрала пишних форм пані Ніни і присіла перед ним на кріселко.

— І що тепер, Григоровичу?

— А тепер, Нінок, я вас укатруплю, як казали моя…

— Що то за тип бризкає слиною у тебе під кабінетом? Радий вас бачити, пані Ніно.

Олег, як завжди, увійшов не стукаючи.