Іще одна ложка пудингу.
Вона відвертається від мене. Мружить очі. Рухає язиком, розмазуючи пудинг по піднебінню. Шоколадна маса вже не вміщається в неї в роті, тече по підборіддю. Вона каже:
— Ти про що говориш?
І я кажу:
— Я знаю, хто я насправді. Ісус Христос.
Вона широко розкриває очі, а я примудряюся запхати їй до рота чергову ложку.
— Я знаю, що ти приїхала з Італії вже вагітна. І що це було штучне запліднення від священної плоті.
Ще одна ложка пудингу.
— Я знаю, ти все записала у своєму щоденнику, але по-італійськи — щоб я не зміг прочитати.
Іще одна ложка пудингу.
— І я точно знаю, що зумію тебе спасти.
Мама дивиться на мене. В її очах — безмежне розуміння і співчуття. Вона каже:
— Що ти верзеш?
Вона мовить:
— Я вкрала тебе з коляски. У Ватерлоо, штат Айова. Хотіла врятувати тебе від того життя, яке для тебе приготували.
Батьківство та материнство — опіум для народу.
Дивись також: Денні з коляскою, повною вкрадених каменів.
Вона каже:
— Я тебе вкрала.
Бідолашна, недоумкувата, обдурена істота — вона не знає, що говорить.
Іще п'ятдесят калорій.
— Усе добре, — кажу я їй. — Лікарка Маршалл прочитала твій щоденник і розповіла мені правду.
Іще одна ложка коричневої шоколадної маси.
Вона розкриває рота щось сказати, і я запихаю їй чергову ложку.
Вона витріщає очі. По щоках течуть сльози.
— Усе добре. Я тебе прощаю, — кажу я. — Я люблю тебе. І спасу.
Чергова ложка вже не лізе їй до рота.
Я кажу:
— Ковтай.
Її груди судорожно здіймаються, і пудинг тече в неї з носа коричневими бульбами. Очі закотилися. Шкіра посиніла.
Я кажу:
— Мамо?
Її руки дрижать дрібним дрожем, голова відкидається назад, іще глибше — в подушку. Груди здіймаються й опадають, і пудинг усмоктується назад у горло.
Її обличчя та руки — вже зовсім сині. Очі — суцільні білки. Вся палата пройнята запахом шоколаду.
Я натискаю на кнопку виклику медсестри.
Я кажу мамі:
— Тільки не панікуй.
Я кажу їй:
— Прости мене. Прости. Прости…
Вона хапається за горло. Дряпає шкіру, немовби хоче розірвати її нігтями. Напевно, такий самий вигляд я маю збоку, коли задихаюся на публіці.
А потім лікарка Маршалл стає з іншого боку ліжка, однією рукою закидає мамі голову, а другою виколупує в неї з рота грудки пудингу. Вона каже:
— Що сталося?
Я намагався її спасти. Вона все-все забула. Вона не пам'ятає навіть, що я — месія. Я прийшов, щоб її спасти.
Пейдж нахиляється й видихає повітря в рот моїй мамі. Потім випростується, робить вдих. Знову дихає в рот моїй мамі. І ще раз. І ще. З кожним разом її губи все більше й більше вимазані шоколадом. Шоколад — він скрізь. Ми дихаємо не повітрям — запахом шоколаду.
Я так і сиджу зі стаканчиком пудингу в одній руці та пластмасовою ложечкою — в іншій. Я говорю:
— Все гаразд. Я сам усе зроблю. — Я кажу: — Я вже робив так. Із Лазарем.
І я кладу руки мамі на груди.
Я кажу:
— Ідо Манчіні. Я велю тобі жити.
Пейдж дивиться на мене в перерві між вдихами-видихами. В неї все обличчя в шоколаді. Вона мовить:
— Здається, тут якесь непорозуміння.
І я кажу.
— Ідо Манчіні, живи і будь здорова.
Пейдж нахиляється над ліжком і також кладе руки мамі на груди. Тисне з усієї сили. Злегка відпускає й тисне знову. Масаж серця.
І я говорю:
— Це зайве. — Я кажу: — Я — Ісус.
І Пейдж шепоче:
— Дихай! Дихай, чорт забирай!
І раптом у неї з-під рукава падає білий пластиковий браслет.
І тієї ж миті все припиняється: хрипи, судорожні змахи руками, булькання у здавленому горлі.
«Удівець» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.
Мама мертва. Мама мертва, а Пейдж Маршалл — пацієнтка божевільні. Все, що вона говорила, — це суцільні вигадки. І що я — навіть страшно сказати, — це Він. І що вона мене любить.
Ну, добре: що я їй подобаюсь.
І що я від народження — гарний і добрий.
Так от: я зовсім не такий.
І якщо материнство — це новий Бог, єдине, що лишилося святого у світі, тоді виходить, я вбив Бога.
Це жаме-вю. Стан, протилежний дежа-вю. Коли всі для тебе — незнайомці, і не важливо, що ти впевнений, буцімто знаєш їх усіх далі нікуди.
Що мені тепер залишається? Тільки ходити на роботу в колонію Дансборо, вештатися там у минулому, подумки переживаючи все знов і знов. Дихати запахом шоколаду з моїх забруднених рук. Я застряв у тій миті, коли мамине серце зупинилось, а з-під білого рукава Пейдж випав запаяний пластиковий браслет. Це Пейдж, а не мама була божевільною. Це Пейдж, а не мама жила у вигаданому світі.
Читать дальше