Чак Палагнюк - Задуха

— Так, мабуть, — кажу я. Я приніс шоколадний пудинг і намагаюся засунути ложку їй до рота. — Хочете, я йому зателефоную, й він буде тут через кілька хвилин.

Пудинг — світло-коричневий і ароматний, під холодною темно-коричневою шкіркою.

— Але я не можу, — каже вона. — Я почуваюся винуватою, мені буде соромно. Я навіть не знаю, як він це сприйме.

Вона каже:

— Можливо, йому краще не знати.

— Тоді розкажіть мені, — говорю я. — Зніміть із себе Цей тягар.

Я обіцяю, що нічого не скажу Віктору, аж поки вона Дасть дозвіл. Вона дивиться на мене, примружившись. Зморшки біля рота — всі коричневі від шоколадного пудингу. Вона каже:

— Але звідки я знаю, чи можна вам довіряти. Я навіть не знаю, хто ви.

Я всміхаюсь і кажу:

— Ясна річ, мені можна довіряти.

І суну їй ложку до рота. Вона не ковтає. Коричневий пудинг так і залишається на язиці. Але це все-таки краще, ніж зонд для штучного годування. Ну гаразд, не краще. Дешевше.

Я прибираю пульт від телевізора вбік, так, аби вона до нього не дотяглась, і кажу:

— Ковтайте.

Я кажу їй:

— Мені можна довіряти.

Я кажу:

— Я — батько Віктора.

Вона витріщає на мене свої білясті очі, а решта її обличчя — шкіра у зморшках і плямах — немовби стискається і стікає під комір нічної сорочки. Вона швидко хреститься висохлою жовтою рукою, і в неї відвисає щелепа.

— Так це ти… ти повернувся, — каже вона. — О благословенний Отче Небесний. Прости мене. Будь ласка.

Денні знов у колодках, цього разу — за те, що прийшов на роботу з печаттю на тильному боці долоні. Разовий пропуск до якогось там нічного клубу.

Я кажу йому:

— Друже.

Я кажу:

— Це взагалі жах якийсь.

Денні кладе руки у спеціальне заглиблення, щоб я їх замкнув, його сорочка вбрана в штани. Він уже знає, що треба трохи зігнути коліна, щоб не напружувати спину. Перед тим як сідати в колодки, він не забув сходити до туалету. Денні в нас уже став експертом щодо того, як приймати покарання. У нашій дивовижній колонії Дансборо мазохізм — цінна професійна навичка.

Власне, як і в багатьох інших компаніях.

Учора в лікарні Святого Антонія, розповідаю я Денні, все було так само, як у тому старому фільмі про хлопця та про його портрет, коли хлопець жив собі на втіху, веселився по-всякому і прожив сто років, але на вигляд не змінювався. Залишався таким же молодим. А от портрет, навпаки, старів. На ньому проступали сліди бурхливого життя, вічних п'янок-гулянок, і ніс у портрета прогнив од сифілісу та триперу.

Усі пацієнтки в лікарні Святого Антонія — всі мурчать, прикривши очі. Всі всміхаються. Всі доброчесні й задоволені.

Окрім мене. Я — їхній портрет.

— Привітай мене, друже, — каже Денні. — Я вже місяць як «непитущий». Це все через те, що я постійно сиджу в колодках. Місяць, прикинь. Я такого не пам'ятаю з тринадцяти років.

Мамина сусідка по кімнаті, кажу я йому, місіс Новак, тепер нарешті задоволена — тепер, коли я зізнався, що це я вкрав її винахід зубної пасти.

Іще одна стара дама щаслива, як папуга, — тепер, коли я зізнався, що це я щоночі пісяю їй у постіль.

Так, сказав я їм усім. Це я. Я. Я спалив ваш дім. Я розбомбив ваше село. Я депортував вашу сестру. Я продав вам зовсім негодящий автомобіль 1968 року. Так, це я вбив вашого собаку.

Отож забудьмо про те, що було, і живімо далі.

Я їм сказав: звертайте все на мене. Вставляйте мені скопом — я буду м'яким пасивним задом. Я переберу на себе всю вашу провину.

І тепер, коли вони все на мене звернули, вони всі задоволені й щасливі. Всі посміхаються та мурчать. Сміються, дивлячись у стелю, гладять мене по руках і говорять мені, що все нормально, що вони мене прощають. Вони добре їдять і гладшають. Увесь цей курятник кудкудакає навколо мене, і ця висока медсестра — не знаю, як її звати, — проходячи повз мене, каже:

— Та ви в нас містер Сама Популярність.

Денні шморгає носом.

— Хустка потрібна? — запитую я.

Найнеприємніше, що на маму все це не діє. Хоч як би я старався, розігруючи з себе Гамельнського Щуролова і перебираючи на себе всі гріхи світу, хоч скільки б я ввібрав у себе чужих провин й чужих помилок, мама однаково не вірить, що я — це я, Віктор Манчіні. Тож вона не розкриє мені свою таємницю. Для цього треба, напевно, щось на зразок зонду для штучного годування.

— Утримування — це само по собі нормально, — каже Денні, — але коли-небудь я збираюся жити так, аби робити щось хороше, а не просто не робити поганого. Розумієш?