Джон Уейн - Зима у горах

— Це Ділвін! — задихаючись від сміху, вигукнула вона,— Його літак!

Так воно й було. Роджер, силоміць повернутий до банальної дійсності, згадав: він у Лланкрвісі; сьогодні неділя й день хилиться до вечора; завтра о восьмій п’ятнадцять ранку він повинен їхати автобусом до Карвеная, розбиту шибку ще не вставлено; у грубку треба підкинути вугілля; його любовний шал згасає на очах і такі дівчата, як Райанон, не для нього, а для містерів філдінгів.

А може, для ділвінів? — натякало дзижчання. Герой її дитячої закоханості — ось хто, зрештою, справді мав усі козирі.

Лежачи горілиць і дослухаючись до сухого стрекотіння, що настирливо долинало знадвору, Роджер прийшов до думки, що це — найпрозаїчніший звук на світі. Якщо дивитись, в літаку Ділана було щось піднесене, особливо коли він, мов чайка, пірнав униз, линув угору або летів горизонтально, а от дзижчання поклало край усякій піднесеності. Ділвін, безперечно, саме цього й добивався. Він підглядав і підстерігав; він знав, що Райанон з Роджером у каплиці, і вирішив: вони надто довго лишаються наодинці і час втрутитись. Думка використати свою іграшку, щоб розвіяти чари, виявилась блискучою, і Роджер мусив це визнати. Він недооцінив Ділвіна.

Райанон сиділа на тахті й поправляла зачіску. Тепер йому нізащо не повернути того, що було. Слушну нагоду безнадійно втрачено.

— Хочете, чаю? — спитав Роджер.— Все, що треба, в мене е.

— Було б непогано,— раптом низьким голосом, наслідуючи свого батька-диякона, відповіла вона.

Надворі літачок Ділвіна квапливо випустив у перламутрове небо заряд насмішкуватих звуків і повернувся до свого хазяїна.

А незабаром Райанон покинула каплицю.

Наступного дня, неначе для того, щоб розтлумачити Роджеру, на якому світі він живе, бурий автобус не давав їм спокою цілий день: табличка з написом «Позарейсовий» нахабно стрибала в них перед очима під час кожного рейсу до міста й назад. І щоразу шофера з обличчям наче із здобного тіста супроводжував кондуктор-тхір; це був, очевидно, початок ще жорстокішого моторизованого наступу.

— От якби вони попали мені в руки бодай раз,— з лютою тугою видихнув Герет.

За цілий день він тільки цими словами виказав, що помітив мародерів. Роджер не знав, чи слід благати провидіння, бажати, щоб мрія Герета здійснилася, чи гаряче побажати, щоб цього не сталося. Та хоч би як там було, можливості зустрітися, здавалось, не існувало. Ці двоє поводилися надзвичайно хитро. Бурий автобус жодного разу не зупинився біля жовтого: ні на площі в Карвенаї, ні нагорі, в Лланкрвісі. Він ховався в найнесподіваніших .місцях вздовж маршруту, вискакуючи з бічних вуличок за хвилину-другу до підходу автобуса Герета, і забирав усіх пасажирів. Того понеділка Герет з Роджером возили тільки тих, хто приходив на кінцеві зупинки заздалегідь; всіх інших з проміжних зупинок підбирав бурий пірат і віз безплатно. Наприкінці дня в душі Роджера виникло почуття, ніби він у чомусь завинив. Проїзд від Карвеная до Лланкрвіса коштував шилінг, і Роджеру незручно було брати той шилінг з вузлуватих пальців якогось пенсіонера, що легко міг би, якби вийшов трохи раніше й пройшов зайвих кількасот ярдів, зберегти свою таку потрібну йому монету для чогось приємнішого.

З іншого боку, здоровий глузд підказував Роджерові: якщо Герет не витримає й поступиться, а маршрут попаде під владу бездушної монополії, ніхто вже не їздитиме тут за таку мізерну плату, як шилінг. Воюючи за цей шилінг, вони з Геретом водночас захищали інтереси тих, хто завжди в таких випадках ставав жертвою: старих і бідних.

На той час, коли вони вирушили в семигодинний рейс, Ґеретове обличчя вже нагадувало гранітну брилу, а Роджер щось гув собі під ніс, мов шершень. Цього разу вони не бачили бурого автобуса, але до міста з ними їхало лише троє пасажирів, а це означало: той автобус десь попереду них обережно, наче акула, прокрадається від зупинки до зупинки й ковтає довірливих дурнів своєю жахливою синяво-сірою пащекою.

Герет зупинив автобус біля пам’ятника серу Невідомо-Як-Його, вимкнув мотор і закляк на своєму місці, поклавши руку на кермо. З того, як похилились Геретові плечі, Роджер зрозумів, що надія почала покидати його, зникаючи з душі горбаня, мов повітря з автомобільної камери, яка дістала крихітний прокол.

— То що робитимемо далі, Герете? — спокійно спитав Роджер, стоячи позаду Герета й спостерігаючи за його обличчям, віддзеркаленим у вітровому склі.