Джон Уейн - Зима у горах

Вона сиділа за своєю конторкою, оглядаючи неуважним поглядом неосяжні простори килима, цього не позначеного на карті моря, по якому, коли настане час, до неї припливе все, що їй потрібно. Роджер, чию кров підігрівало віскі, сміливо попрямував до неї.

— Вітаю,— сказав він.

Вона байдуже подивилася на нього.

— Вітаю. Чим можу бути корисною?

— У мене справа, що не стосується готелю,— промовив він.— Особиста справа.

Вираз її обличчя не змінився; його слова, здавалось, не здивували й не зацікавили її.

— Чи не могли б ви сказати мені,— провадив Роджер,— куди тут люди ходять, коли хочуть гарно провести вечір? Смачно попоїсти, випити доброго вина, можливо, послухати оркестр,— Чи треба було б йому додати: «Подивитись шоу»? Чи це вже було б явним натяком?

Вона поставилась до його слів як до звичайнісінького запитання, на яке часто доводиться відповідати.

— Ну, все залежить від того, як далеко ви могли б поїхати.

— Та будь-куди, аби встигнути за вечір з’їздити туди й назад на автомашині.— Чи не думає вона, що він їздить скрізь на велосипеді? Або відвідує тільки такі місця, де пролягає маршрут Геретового автобуса?

— Ну, найближче цілком пристойне місце на Енглсі. Там добре годують, непоганий вибір вин, є й невеликий танцювальний майданчик.

— Ви там бували?

— Бувала,— спокійно відповіла вона.

— Ви вважаєте, що це найкраще місце, скажімо, в радіусі двадцяти п’яти миль?

— Так.

— А чи не погодилися б ви поїхати туди якось увечері зі мною?

Ну от, він і сказав про головне.

Райанон подивилась на нього так, неначе вирішувала, що відповісти. Погляд її великих чорних очей пробіг по обличчю Роджера, ніби вона вперше побачила його по-справжньому. Та так воно й було, оскільки він уперше запропонував себе для огляду як щось варте уваги.

Вона розтулила губи, готуючись щось сказати, але перш ніж слова встигли злетіти з них, її увагу раптом відвернув від Роджера огрядний білявий молодик: він впевнено й швидко пройшов холом, наблизився до конторки, перехилився через неї й сказав:

— Добрий вечір, красуне!

Райанон глянула на нього з погано прихованою відразою. Роджер, який стояв збоку і бачив обидва обличчя в профіль, відчув у поведінці молодика зверхність і якесь неймовірне нахабство, що викликало в Райанон шалений внутрішній опір. Роджер відразу незлюбив цього молодика. І не тому, що обурився за перервану розмову, до того ж у таку вирішальну мить. Адже цей молодик навряд чи міг знати, що вони саме наблизились до найголовнішого. Причина полягала скоріше в тому, що все у пришельці аж лисніло якимось єлейним нахабством. Його жовтаве волосся, зачесане назад, здіймалось над лобом хвилею, а поверх вух було викладене, мов згорнуті качині крила. Голос він мав негучний, досить м’якого оксамитового тембру; такий голос добре гармоніював із зніженою й занадто крихкотілою зовнішністю. Та найнеприємнішою в нього була хода. Він ніби плив, розтинаючи плечима повітря, готовий відкинути вбік будь-яку беззахисну людину. Неважко було уявити, що він здатний задля жарту штовхнути сліпого в канаву.

Дивлячись Райанон просто у вічі, молодик нахилився до неї ще ближче і, цілком ігноруючи присутність Роджера, спитав:

— З двадцять першим усе гаразд?

— Ні, негаразд.

— Погано. А я сподівався, що на цей час усе буде залагоджено.

Райанон підвелася зі свого високого стільця і стала, випроставшись, перед ним.

— Ви не мали підстав сподіватись. Адже я вам так і сказала, коли ви спитали першого разу. На цей вечір замовлено всі номери.

— Мій батько розмовляв з містером Івенсом, і той сказав, що спробує здихатися когось із мешканців.

— Можливо, він і пробував,— рішуче відказала Райанон,— але в нього нічого не вийшло. Всі інші замовлення записано в книзі, а книгою завідую я, і якщо ви хочете прийняти гостей сьогодні ввечері, то вам доведеться зібрати їх десь-інде.

— Погано,— знову повторив молодик,— Мабуть, доведеться ще раз поговорити з містером Івенсом.

— Містер Івенс нічим не зможе вам зарадити,— сказала вона, відвертаючись.

— Ні, зарадить, ще і як,— заперечив молодик,— коли хоче, щоб і йому робили послуги. А цього хочуть усі, правда ж?

Райанон не відповіла. Молодик розкрив рота, наче збираючись ще щось додати, але вона нахилилась і вдала, ніби шукає на полиці під конторкою якусь загублену річ. Цей жест був таким прозорим натяком, що молодик зрозумів: все його нахабство тут безсиле,— і подався геть.