Джон Уейн - Зима у горах

Роджера пойняв непідробний жах. А проте якась часточка в ньому продовжувала безсторонньо спостерігати за всім і холодно мислити. «Що це — смерть? — питала вона.— Чи вони мене вб’ють? Якщо вб’ють, я радий, що побачив початок цього прекрасного дня в горах».

Другий молодик, водій бурого автобуса, зупинився й підняв камінь, що відвалився від огорожі. Потім посунув на Роджера, наміряючись поцілити його цим каменем. Спонукуваний самим тільки страхом, Роджер ступив водієві назустріч, обома руками схопив його за горло й щосили стиснув пальці. Водій жбурнув камінь, але вже поза спиною Роджера, і не зачепив його, а Роджер, використовуючи свою перевагу у вазі, приловчився поставити нападника так, що той тепер правив за щит, яким Роджер затулявся від ключа його напарника. Вони відчайдушно крутилися на одному місці. Водій автобуса гатив кулаками, але наосліп, і його удари майже не досягали мети. У Роджера з’явилась надія, що йому пощастить задушити водія автобуса, і тоді його приятель, побачивши мертве тіло, злякається й утече. Він був такий переляканий, що не відчував ані найменших докорів сумління на думку про вбивство цього чоловіка: смерть була для нього зараз тим, чого сам він може уникнути лише в тому разі, якщо заподіє її іншому.

Чоловік з гайковим ключем підскочив збоку і вдарив Роджера по правому плечу. Певно, він намірявся перебити йому ключицю і так знешкодити руку. Проте ударив незграбно: ключ поцілив у підкладне ватяне плече куртки, і хоч удар цей злякав Роджера, але шоферового горла він не випустив, і з усього було видно, що тому доводиться кепсько. Роджер не міг визначити, чи досить міцно він стискає шию свого противника, щоб позбавити його легені повітря. Начебто міцно, бо той аж хрипить, хоч, мабуть, ще має якусь змогу дихати. Інакше чому ж тоді він не знепритомнів?

Другий знову замахнувся гайковим ключем, цілячи Роджеру в голову. Роджер втягнув голову в плечі, не розтискавши пальців, щосили штовхнув водія в шию, відкинувши його на молодика з гайковим ключем, і всі троє, обхопивши один одного, недоладно закрутились па місці. Водій спробував ударити Роджера коліном у пах. Роджер ухилився й щосили копнув водія в гомілку, не випускаючи його горла. «Як яскраво світить сонце»,— подумав він.

Водій випустив каменюку, і вона впала до Роджерових ніг. Втративши надію задушити його зовсім, Роджер зненацька відпустив водієве горло, нахилився й схопив камінь.

І поки водій, тримаючись руками за шию й заточуючись, задкував, Роджер щосили пожбурив у нього каменем. Йому хотілось розтовкти його бліде, знавісніле обличчя.

Очевидно, м’язи вже зовсім не корились йому, бо навіть з такої малої відстані — три чи чотири фути — він примудрився схибити, і камінь пролетів у водія над плечем, не завдавши йому шкоди, У тиші Роджер почув, як камінь вдарився у протилежну огорожу, скотився по укосу вниз і знову безневинно ліг на дорогу. І цей звук сповістив Роджера, що він програв. Він зробив усе, що міг, а його вороги були живі, здорові й навіть без серйозних ушкоджень. Зараз вони візьмуться за нього. «Чи чують нас вівці? — розмірковував Роджерів внутрішній голос,— Та яке їм діло до людської бійки?»

Вівці, вирішив Роджер, просто дивитимуться. Вони не перестануть жувати й тоді, коли його нещадно битимуть, обертаючи на каліку, прикутого на все життя до інвалідного візка, або так розвалять голову, що він перетвориться на ідіота й сидітиме десь у забутому кутку якоїсь психіатричної лікарні та белькотітиме різні дурниці. Ось, Джеффрі, я йду до тебе, ми будемо разом. А може, це смерть? Смерть набагато краще. Смерте, прийди й забери мене, випереди гайковий ключ!

Ті двоє неквапливо наближалися до Роджера. Здавалося, вони чудово усвідомили, що його опір зламано. Роджер глянув на свої руки. Як могло йому спасти на думку, що ці нервові, з довгими пальцями руки виявляться достатньо сильними, щоб задушити людину? Якби він працював фізично, руки в нього були б дужчими. Але ж навіть величезні вузлуваті руки Герета безпорадно розкинулись учора ввечері на бруківці. Все ще яскраво світило сонце, і було дуже тихо. І В цій тиші Роджер виразно чув шурхіт кроків своїх противників, що насувались на нього, ладні його вбити. Та він почув і інший звук. Зовсім недалеко, за поворотом дороги, брязнула залізна хвіртка. Хтось ішов.

Ті двоє теж почули брязкіт. Схожі на спечену смородину очиці обмінялись тривожним поглядом, і обидва злочинці кинулись на Роджера. Кілька секунд, три-чотири нещадні удари, кілька стусанів носаками черевиків, коли він уже лежатиме на дорозі, і їм можна буде щезнути. Певно, то якась жінка або й дитина. Дружина якого-небудь фермера, що йде до Лланкрвіса в бакалійну крамницю. Все, що їм довелося б зробити,— це повернутися до неї спиною, щоб вона не побачила їхніх облич, і вони могли б докінчити свою справу раніше, ніж вона підійшла б до них.