Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

І знову, не гаючи часу, почав Пастеляк ховати сина. І знову земля викидувала труну. Тоді старий приніс з-під кладовища кілька величезних валунів. І коли в котрий раз засипав могилу, одразу придавив її каменюками. І тоді земля, тяжко зітхнувши під неймовірним тягарем, замовкла назавжди…

… — А тепер, дорогі діти, час уже додому, — сказав лагідно дід і підійшов до Павла.

Зняв шапку з його голови і ніжно погладив по білявому чубчику.

— Вилитий Михайло у дитинстві, — промовив тихо. — Віншувальник дорогий.

Подякувавши, ми рушили на вулицю, але тут дід несподівано окрикнув:

— Пождіть лиш, діти!

Зупинилися. Дід вскочив у хату і через кілька хвилин, як і перед цим, знову вийшов із жмутком грошей. Опиратися було несила. Зіжмакані купюри знову засунув у торбу.

— А тепер повіншуйте мені легкої смерті! — вичавив із себе одним подихом.

— Ви що, діду?! — я отетеріло глянув на нього.

— Повіншуйте, повіншуйте — так мені буде легше, — мовив зовсім спокійно і якось навіть байдуже.

Павла за язик не треба було тягнути.

— Віншуємо, діду, аби під вікнами вашої смерті завжди, завжди і цілий рік співали красно рожі, — бовкнув брат.

Недовго роздумуючи, я з усієї сили ляснув Павла по потилиці. Той аж зіщулився.

— Не бий його, — перехопив мою руку дід. — Він дуже гарно вміє віншувати.

Попрощавшись із дідом, ми вийшли на вулицю.

— Ой, неборе, дістанеться нам від баби, коли прочує, що заходили до діда віншувати, — мовлю Павлові. — Завжди ти мене до якоїсь біди наведеш…

Проте він, понуривши голову, мовчить. Далі сповільнює кроки, зупиняється і, благально дивлячись на мене, раптом каже:

— Ходімо до мами… Повіншуємо їм. Вони чекають нас… Я знаю, мама ждуть… — І тягне вже за руку у бік кладовища.

Ой, і нагородила мене доля цим дивакуватим братом. Завжди щось нелюдське прийде йому до голови. Хоч і серджусь на його ненормальну забаганку, але сльози підступають до очей.

— Ходімо, я дуже прошу тебе, — хникає Павло. — Увидиш, мама такі раді будуть…

— І не кажи, їм тільки й радіти від твого віншування. Вони і сонця не чують, а ти… — дивлюся з осудом на брата. Але далі беру його міцно за руку і, картаючи уже себе, як то нині, у великдень народження Нового року, мені самому не прийшло на гадку провідати могилу мами, прямуємо до кладовища.

— Диви, хто йде, — штовхнув мене Павло ліктем й кивнув на узгірок.

Від лісу, згинаючись під в’язанкою хмизу, йшла, тонучи в глибоких снігах, Марія Васильцюня.

— Добрий день, тітко Маріє! — сказав несміливо я, коли порівнялись. — Віншую вам щасливий Новий рік. Аби-сьте в гаразді малися, у добрім здоров’ї дочекалися вуйка Юрка… — І обірвав мову…

Марія випросталася, усміхненими очима подивилася на нас й кинула в’язанку на землю. Розтерла, хукаючи, руки, заправила під хустину русяве волосся й ласкаво мовила:

— Спасибі, дітки. Най і до вас доля не скупиться на щастя. Ростіть великі, щедрі, будьте чемні, як і ваша покійна мамка. І запам’ятайте: ви тепер мусите жити, робити добро людям і за неї.

Марія причавила ногою хмиз, стягнула тугіше в’язіль і зітхнула.

— Цілу ніч благала сніги, аби змилостивилися і не мели так дуже, бо бідний Юрко, і без того сліпий, певне, й немічний, геть охляне, добираючись до обійстя. Але, бачте, не послухалися. Понабігало їх ачей з усього світу, і всі злягли тут. Отож мусила раненько вставати, йти по хмиз, аби звечора, якщо за білого дня Юрко не прийде домів, запалити в обійсті знову ватру і сторожити її. Самі ж знаєте, як ото сліпому серед ночі й в холоді, у снігах великих…

— Господи, — раптом заголосила Марія, — а скільки я того вогню напалила, уже мертві в могилах би прозріли й не витерпіли, а Юрка все нема і нема…

Я з сумом глянув на тітку Марію і згадав початок травня сорок п’ятого…

Ранок той знявся над землею, як ангел: світлий, добрий, лагідний… Просто з вікна його можна було зачерпнути повні долоні і, заплющивши очі, пити, як воду з молодого весняного джерела. Дихнув легко вітер, і з яблуні, що підпирала нашу хату, у світлицю стрибнув сонячний промінь і пролетів попід стелею. І раптом від його сяйва на стінах почали розквітати пуп’янки троянд, якими мама ще сім років тому вималювала хату. Квіти, що стільки літ мовчали, здивовано розплющували очі, роздивлялися зачудовано довкола і наповнювали цей світ животрепетним запахом.

Я, аби не налякати троянд, що продовжували далі розквітати на стінах, обережно піднявся із ліжка і відчув у всьому тілі дивну полегкість. Здавалося, схоплюся за пучок сонця, — він і далі струмував знадвору у хату — розгойдаюся на ньому і полечу високо-високо над зеленою радістю травневого світу. А в сінях, припершись до одвірка, тихо плакали мама.