Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Опергрупа вирушила на «лови» вуйка Михайла на другий день опісля похорону матері. Із села виїхали затемна, аби не накликати забагато цікавих очей. Машина довезла міліціонерів до окрайця лісу, а тут уже пішли обережно ланцюгом в напрямку Чортового хребта. Вів групу батько. Йшли тихо, не подаючи жодної голосинки. До обіду дістались проходу на Чортів хребет і мовчки прилягли перепочити у хащі біля путівця, що ледь помітно в’юнився у зарослях папороті. Іншої дороги до хребта не було. Тут закінчувався ліс, а далі піднімалися майже прямовисні скелі. І тільки цей єдиний путівець, деручись уверх між кам’яними стінами, міг довести подорожнього на Чортів хребет.

Була саме пора, коли осінь починає дихати на дерева тим вогнем, від якого не стільки палає листя на кронах, скільки береться полум’ям світлого суму людське серце. Ліси в цей час немов знімаються над землею, зависають під самим небом і цілий день мерехтять на обріях у ніжних переливах сизувато-голубого марева. А натомлені за літо гори, здається, якось старіють і все більше вгрузають у глибини землі, чи своєї мудрості.

Батько відірвав погляд від навколишніх краєвидів — останній раз бував тут перед війною — й прислухався. На стежині, що виводила із проходу, почулись причаєні кроки, потім посипалось у прірву каміння. Підняв руку — всі одразу насторожились. Минали хвилини… В’язка осіння тиша знову попливла у прохід. Десятки очей, заціпенівши, дивилися туди. Якимось дивним чуттям вуйко Михайло зачув засідку, бо, коли батько дав знак піднятися, із-за каменя, що прикривав прохід, бризнув вогонь. Кулі заплакали тонко й скаржливо. Всі притьмом до землі пригнулись, але пострілами ніхто не відповів. Батько хутко поповз до ялиці й миттю випростався за нею. Завагавшись якусь мить, раптом крикнув:

— Михайле, не роби більше гріха! Виходь і здавайся! Ти чуєш мене?!

Довго німував камінь, а потім почулося:

— Андрію, брате, се ти!

— Я, Михайле!

Якусь мить вуйко Михайло ще мовчав, а далі почулися схлипи — заридав.

— Я знаю, Андрію, що звідси мені живим не вийти, але дай, дай, хоч востаннє гляну ще на тебе. Вийди, клянуся нашою матір’ю, що стріляти не буду. Тільки гляну на тебе, — кричав із-за каменя вуйко Михайло і зривався знову на плач.

Ніхто не встиг й оком змигнути, як батько вийшов із-за дерева і опинився на галявині. Всі отетеріли. Постояв кілька хвилин незрушно й спитав:

— Бачиш?!

— Дивлюся й не надивлюся, — мовив тяжко вуйко Михайло. — Десять літ не виділися. І всі ці роки я, здається, йшов до тебе із другого кінця світу. І отак зустрілися.

— Михайле, прошу тебе теж іменем нашої мами — вийди.

— А ти, Андрію, зовсім не змінився. Так ніби вчорашнім днем розійшлися. Он і шрам на лиці не постарів — це як ти із липи впав…

— Михайле!..

— А пам’ятаєш, як колись пахла липа у нашому дворі. А мама знали насушити і вистелити нею горище, і вся зима потім цвіла і пахла липовим квітом. Видиться тепер, що й по смерті мені буде снитися той запах квітучої липи.

— Прошу тебе, як брат, Михайле!..

— А чи пам’ятаєш, як втішав мене, коли заблудилися у Кам’янському лісі. Цілу ніч гриміло, йшла злива, а ти застеляв долонями мої очі від блискавок, зігрівав своїм тілом і словами… Господи, як би я хотів повернутись тепер у той далекий ліс, заблудитись у дощах і ніколи уже не вибратись із їх непролазної хащі. Та й що там говорити, все життя моє, брате, було потім, як в диких дебрях.

— Михайле, а може, ще не пізно вийти з них на дорогу.

— Ні! Ні! Дорога моя уже у двох кроках від прірви… Ти знаєш, я так хотів би тебе зараз обняти, впасти на коліна і притулитись лицем до твоїх долонь. Чому доля така жорстока, брате?! Чому вона розділила наші серця цим величезним і холодним каменем? Чому?! Я ж тебе так любив, брате! — вуйко Михайло знову заплакав.

— Якщо любив, то хіба наважився б убити? — спитав батько.

— Неправда, неправда! — закричав істерично Михайло. — То не я! Розум помутився. І хтось інший, божевільний, йшов до твоєї хати помимо моєї волі. Отому і не буде більше доля до мене милостивою. Навіть, коли б і простили.

— Михайле, тоді виглянь, хай і я на тебе подивлюся, — втративши всяку надію на здоровий глузд брата, попросив батько.

За каменем довго чулися схлипи, потім стихло.

— Михайле! — крикнув батько.

І тут вуйко обережно виглянув із-за каменя.

Батько жахнувся. Окрім горбатого носа і циганкуватих очей від колишнього вуйка Михайла не зосталось нічого. Волосся заплутане реп’яхами, обличчя небрите; щоки у струп’ях, виділося, прилипли до зубів, загостривши до неймовірності вилиці…