Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

На сампочатку жнив, коли під Віщункою вигрівалися на розлогих готарах викохані, пишні хліба, неспогадано налетів град і за якихось десять хвилин перемолотив все поле, полишивши за собою не колосся, а одні сльози. Біда бідою: від вогню і води нікуди не втечеш. Можна б і змиритися. Але чому град пішов тільки на його поле, оминувши інших. Чому?

Ледве серце відійшло від одного лиха, як приспіло друге. Наприкінці літа, саме в неділю, коли із жінкою далися в церкву на вечірню відправу, блискавка метнулась у хлів — спалахнув, як сухе клоччя. Діти, сусіди встигли щось таки врятувати із дрібноти, але найкраща худоба — корови, воли, коні — захлинулась у вогні. А тут під зиму трапилася ще одна пригода — загадка. Якось прокинувся від жахливого гамору за вікном. Вибіг на двір, а в передсвітанковому небі висять над обійстям полчища чорних воронів. Не завважив спершу Пастеляк на той небесний базар, бо пізня осінь завжди гнала птахів до людських осель, то й спокійно до хати подибав. Зодягнувся й пішов по газдівству. Але минула година, друга, а галас над двором не вщухав. З кожною хвилею вороняча зграя гусла. Скоро над обійстям вже й просвітку не стало видно. Далі зграя почала обліплювати дерева, сідати на хату, дровітню, хлів, пертися прямо в очі. Вибіг на вулицю, а над селом пусто-пусто. Тільки ось над його оселею такий гармидер. Притьмом метнувся у хату, схопив гвинтівку і почав безперестанку палити у зграю. Ворони, як стиглі чорні яблука, гепали один за одним з дерев, але птахи й не думали братися з обійстя. На постріли прибігли й інші газдове. Завбачивши чорну біду сусіда, взялися й собі до зброї. Цілий день не стихало бехкання гвинтівок у дворі Пастеляка, а гайвороння налітало й налітало. І тільки смерком зграя неохоче знялася й попливла у глибоку ніч. Мав Пастеляк відтак ще на один день роботи: збирав трупи воронів, якими по щиколотки було встелено все обійстя, й вивозив закопувати за околицю села. Майже дві цілі підводи спровадив туди.

І ось накаркало гайвороння.

Кілька днів тому Андрій вертався зі школи і закортіло поковзатися на ріці. Розігнався з берега, полетів й втрапив прямісінько у засклену тонким льодом ополонку, у якій жінки перед тим білизну прали. І не бачили б Пастеляки більше сина, коли б старий Петах не нагодився поблизу. Витягнув закоченілого хлопця й приволік на спині до обійстя. Загримав у ворота і, коли зблідлий Пастеляк вийшов, тільки й сказав:

— Візьми, ледве витягнув його з прорубу.

І, не промовивши більше слова, пішов.

Ввечері хлопець впав у страшну гарячку. Лікар сказав:

— Якщо переживе кризу й прийде до пам’яті, все буде гаразд. Але надії мало…

Благав на колінах, молив, обіцяв великі гроші, але лікар тільки розвів безпорадно руками:

— Пане Пастеляку, мені, дохтору, підвладна тільки мізерна частина життя людського. А все воно у волі Всевишнього.

І ось вже кілька днів хлопець не приходить до тямки. Лежить ось тут, у хаті, як мрець, час од часу стогнучи.

Сходило сонце. І весь світ якось аж затремтів у передчутті радості. Сніги у дворі аж знялися і вдарилися дзвінко об вікна хати — посипався іній з дерев, наче срібна мука. І Пастеляк вперше в житті завагався — хреститися йому чи ні. І все-таки перехрестився. Від того здалося, що хтось легко зітхнув у його серці.

За своїми думами він і не почув, як боязко заскрипіли двері і на порозі стала мала Магдалина — одна із Петахів, дівчинка років дев’яти. Він побачив її уже біля печі. Мала, закусивши мізинець, насуплено, з острахом втупилася в підлогу.

«Приплелося сученя», — подумав зло про себе Пастеляк, але вдавав, що не помічає дитину.

Дівчинка, побачивши, що на неї ніхто не звертає уваги, живо зблиснула оченятами і тихо підійшла до ліжка. Витягла з кишень сардака кілька сушених груш і поклала біля Андрія. Потому нахилилась над ним і щось зашепотіла. Андрій не поворухнувся. Обличчя його відсвічувало жовтизною, ніс загострився, щоки запали… Магдалина знову щось проказала до хлопця. Потому боязко оглянулася на Пастеляка. Він стояв біля вікна і не обертався. Дівчинка простягнула руку до Андрія і торкнулась долонею чола. Провела відтак ніжно по його обличчю і раптом заплакала. Це сталося так неспогадано, що Пастеляк весь аж оціпенів. Боявся ворухнутись. Йому раптом стало ніяково, навіть страшно. Адже у цю ж хвилину Пастеляк не зміг би віднайти у собі жодного теплого, людського слова, аби втішити, приголубити дитину своїх заклятих ворогів.

Магдалина плакала безутішно, і гарячі сльози з її по-дитячому красивих вій одна по одній скапували Андрієві на чоло. Хлопець раптом поворухнув головою і відкрив очі. Свідомість поволі вертала до нього. Спершу він побачив червоних когутів, що весело кукурікали по стінах на полив’яних мисках, пучки Петрового батога на стелі. Відтак повернув головою і зустрівся з очима дівчинки.