Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Що з вами? — висунув голову із світлиці.

Не обертаючись, крізь схлипи мовила:

— Не відаю, що ниськи зі мною сталося. Піднялась удосвіту, а душа чомусь співає. Іду в хлів, по газдівстві пораюся, а якесь дивне щастя — слідом за мною. І таке маю відчуття, ніби вночі звізда упала мені у серце і весь час світиться. А я так уже давно відвикла від радості, що чуючи її у собі, не можу стриматися і плачу.

У цей час у верхньому кінці села лунко зацокотіли копита — із провулка вилетів вершник. Кінь під ним був білий-білий, немов щойно скупаний у молодих снігах. Завбачивши нас на порозі, незнайомий чоловік підняв над собою руки і закричав:

— Люди добрі, війна закінчилася!!!

Схопився за вуздечку і полетів далі на коні білому, на коні весняному. А через кілька хвилин уже в іншому кінці села залунав його голос:

— Люди добрі, війна закінчилася!

Онімілі від такої несподіванки, ми мовчки перезирнулись. А ранок уже переливався у високий і спокійний день. Співучі небеса напнулися на голубі шпилі гір і вигойдували над землею таку чистоту, що здавалося, дай її напитись людям, і більше в жодному серці не пустить корінь зерно зла, і вовіки віків тільки добротою і любов’ю цвістимуть наші очі і очі ближніх. Тим часом вулицями уже бігло на сільський майдан жіноцтво. Мати собі кинулись туди. Плачучи, сміючись, жінки, немов п’яні, переганяли одна одну, хустини часто злітали їм з голови і лопотіли на плечах чорними, червоними, синіми крилами. Але замість тої хмільної радості, яка нуртувала у кожній жінці, на майдані нас чекало інше.

Посеред площі, перед самим обійстям Галасів, стояв на колінах сільський листоноша Василь Гробар і, заломивши над собою руки, кричав:

— Кінчилась! Для вас усіх кінчилась, а для мене ні! Он і нині маю Галасам похоронку. Тиждень уже ношу при собі, а не можу віддати. Ноги підламуються, коли здумаю іти до них.

Василь був геть п’яний. У дикій злобі бив шкіряною торбою об землю і кричав:

— Курво, скільки ти смертей принесла у людські хижі! Сам Гітлер тебе шив із чортової кожі, а мене біг покарав і заставив носити по білому світу!

Жінки з якимось острахом дивилися на Василя і помалу задкували. Відколи почалася війна, Гробаря майже у кожній сім’ї боялися гірше диявола. Коли він з’являвся на вулиці п’яний із своєю сумкою на шиї — а це була вірна ознака, що комусь несе похоронку, — матері, жінки замикали двері, зачиняли глухо вікна, тремтячими руками кидали на себе перелякано хрести і пристрасно шепотіли:

— Аби тільки мою хату нечистий оминув. Хай навіть добру вість не несе, тільки б не злу.

— Для чого мені, черв’якові, жити на білому світі, коли мене всі бояться. Думаєте, не знаю, як кожного ранку молитеся, аби ваш двір оминув, — гупав далі об землю торбою Гробар. — А чим я завинив перед богом і перед людьми, що несу на собі таку тяжку ношу. Чим я винен?! Ану, ідіть лиш, понесіть самі Галасам похоронку на сина. Хочу увидіти, що вам скажуть.

Але жінки уже не слухали причитань п’яного Гробаря і з’юрмились біля воріт Галасів.

Петро із Мартою сиділи на порозі, і стара хатина, виділося, не витримає їх горя і з хвилі на хвилю, ридаючи, зіпреться Галасам на плечі. Марта, стиснувши голову руками, безголосо плакала. Петро, певно, все ще не усвідомивши того, що сталося, пробував заспокоїти жінку і якось незграбно, може, вперше у житті, гладив Мартині руки. Завбачивши жіноцтво біля воріт, Галас здригнувся і по хвилі чомусь усміхнувся винувато. І ця сумна, вибачлива усмішка настільки вразила всіх, що жінки оніміли. Стояли безпорадно перед воротами і не відали, що робити — іти розраювати Петра і Марту, чи помалу розходитись по домівках: нехай виплачуться Галаси, бо за ці роки кожен вкусив стільки горя, і коли б люди не дали волю сльозам, серця їх давно б уже скам’яніли.

І тут усіх врятувала Кривулячка.

— Ниськи вночі обіцялася прийти до мене ворожити Легезаня, — шепнула на вухо Васильцюні Марії.

— Леге-ге-за-ня, — немов змія, шиплячи, поповзло поміж жінками.

— Коли прийде?

— Опівночі.

Жінки, немов винуваті у горі Галасів, з опущеними головами почали розходитись по обійстях. Радості і свята як і не було.

— Ми теж підемо, мамо? — спитав, коли вернулись додому.

Мама сіли на ослоні, склали на колінах руки і втомлено мовили:

— А чого туди йти. Коли живий, вернеться, а як ні — чого добру душу у землі тривожити.

Я впав перед ними на коліна, схопився за руки і відчайно заблагав:

— Все життя буду слухати вас, що скажете, зроблю! Тільки ходімо! А може, Легезаня знає?!