Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Петре, тільки не таї переді мною нічого — ти направду почув, як я тебе кликав у думках?

— Істину говорю тобі, газдо. Я само збирався в саду порядкувати, коли почув, як ти подумав про мене.

— Ну, але як, як ти про це дізнався?

— Не можу тобі й сам пояснити, — сказав розгублено Дзьобак. — Але знаю лиш одне: страшна, невимовна у мені сила. Відаю ще й про те — належить вона тобі. І як з нею поведешся — таке життя і долю собі настараєш.

«Господи, одубів би-сь, нечиста сило», — подумав Пастеляк про себе. І Дзьобак враз схопився із землі, розкинув руки, немов для польоту, й застиг. І тут на грудях Петра, на шиї, плечах миттєво спалахнуло гілля, почало вільно розростатися врізнобіч, вкриватися зелен-листом, й за якийсь час над Дзьобаковою головою зашуміла велетенська крона дуба.

— Петре, що з тобою! — заволав перестрашений Пастеляк.

Дуб-велетень зітхнув, в одну мить пожовтів, скинув із себе листя, скинув гілля, і з товстого стовбура знову постав Дзьобак.

— Петрику, господи, Петрику, що з тобою сталося?! — обмацував Пастеляк з ніг до голови Дзьобака.

— Газдо, не фіглюй. Говорив тобі, що в мені страшна сила і належить тобі. Тому добре подумай, як вестися з нею… А то ще з п’яної голови спаде тобі на гадку, аби я став змією. Не ручаюся за себе — можу тоді й укусити, — мовив недвозначно Дзьобак.

Орали вдвох, косили, врожаї красні збирали… Василь кілька разів пробував натякнути: мовляв, відробив своє, Петре, на цьому й спасибі. Проте Дзьобак відповів:

— Аби, Василю, не ти, кістки мої уже б дотлівали на чужині. А так топчу ряст, радуюся сонцю — то й тобі мушу віддячувати.

І тут Пастеляка мало-помалу почав точити шашіль, вкрадалися в душу сумніви різні, думки непевні зароджувалися. А очі все ловили, яка ж дрібненька його нивка у долині біля Віщунки в порівнянні з полями інших газдів. І маючи таку страшну силу, Пастеляк чогось вичікує.

— Газдо, знаю, гризуть тебе думки, а мені й не признаєшся, — сказав якось Дзьобак. — Я добре про них знаю, але все ж таки чекаю, коли…

— Маєш правду, Петре, — щиро зізнався Пастеляк. — Думаю собі не раз: володіємо такою силою, а розтринькуємо на дрібниці. А міг би зажити, та ще й як. І тобі би незле біля мене велося. Грошей би нам, багато грошей! — виклав свої наміри Пастеляк і аж злякався: що ж відповість Дзьобак?

Той вислухав мовчки, з камінною незворушністю подивився на Пастеляка і спитав:

— А як ти мислиш, де їх дістати?

— Почім я знаю, — стенув плечима Пастеляк. — У тебе ж сила — має бути й розум.

— Вбити когось заради грошей — гріх.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Я придумав таке, — почав обережно Пастеляк, — на полонині Трумбеті випасають вівці найбагатші газдове. Сам туди недавно їздив. Очі не можуть накохатися — така красна маржина. Потойбіч полонини — румунська границя. А якщо кілька отар перегнати? Чув, що румуни файні гроші за вівці платять?

Дзьобак сприйняв ці слова спокійно, як і належить слузі, тільки нагадав:

— У твоїй, газдо, волі моя сила. Як з нею поведешся — таку й долю собі настараєш. Ніколи не забувай про це.

І Дзьобак вмить звіявся, немов краплина води у спекотному повітрі. А наступного дня навколишні села сколихнула страшна вістка — вночі із полонини Трумбети невідомі зігнали половину найкращих отар і зникли, як під землею. Жандарми разом із пастухами кілька днів нишпорили по лісах, горах, узворинах, обійстях, та злодії не зоставили по собі найменших слідів. Отари неподалік румунської границі немов знялися у небеса. Але подібне нікому й на гадку не могло прийти.

Пастеляк саме полуднував, коли в обійстя нагодився з двома жандармами старий ватаг. Обійшли хлів, нишпорили по двору. Василь, щоправда, тримав шістьох овець, та пастух не розпізнав серед них жодну із вкрадених. Сів на порозі хати, обхопив голову руками і застогнав.

— Все життя я мучився, ні літом, ні зимою божого сонця не видів, відривав від себе і дітей останні крихти, аби спомогтися на якусь хатину, худібку і хоч на старість спізнати людського життя, а тепер все пропало… Моя сивина зганьблена, моя старість розтоптана. Боже, що мені вдіяти, куди податися?! Як поверну збитки?!

— А що, вуйку, це справді багато? — запитав насторожено Пастеляк.

— Ой, багато, сину, багато. Аби розплатитись, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна, — сказав тяжко ватаг.