Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Петре, маю чомусь таке відчуття, що якби в мене блискавка вліпила, потрапила би одразу і в тебе — аби-сь і стояв на віддалі в сотню кілометрів, — якось зізнався Пастеляк.

— Може бути. Все може статися, газдо, — ухильно відповів Дзьобак.

Думка позбутися Петра теж настійно чатувала на Пастеляка при кожному кроці. Доки тримався непевно на ногах, сліпа відданість і покірність Дзьобака тішили, радували. Та як тільки відчув себе на землі твердо — страшна Петрова сила почала лякати. Легко сказати — позбутися. Але як?

— Петре, багато добра ти вчинив мені, — почав якось Пастеляк, покликавши Дзьобака після служби до себе.

— То все, газдо, пусте. У мені сили закладено на далеко більші діла, а то брудне й дрібне… — відказав Петро.

— Ой не говори. І сам не знаю, кому за все дякувати — Всевишньому чи… — Пастеляк сплюнув й перехрестився.

— В кого з них більше віриш, тому й свічку став, — порадив безпристрасно слуга.

Пастеляк недовірливим поглядом зміряв Дзьобака й продовжив:

— Задумав я одну справу. Поки що не наважуюсь довіритися тобі. Але треба знову грошей, багато грошей!

— Вбити заради грошей людину — гріх, — сказав Дзьобак.

— Неспасенний гріх, — згодився Пастеляк.

— Розбити банк — треба їхати до Будапешта. А чим це може скінчитися?

— Погано може скінчитися.

— Тоді що маємо діяти?

— Треба знову летіти на полонину, — порадив Пастеляк. — Тільки не сьогодні, — застеріг одразу. — Неділя божа — великий гріх візьмеш на душу.

Петро вийшов з двору, Василь хутко переодягнувся й потайки від цікавих очей подався стрімким кроком на полонину…

Птах з’явився у небі, тільки-но у далеких долинянських селах дзвони сповістили про полудень. Величезний, ширококрилий, спокійний, він, бачилося, не летів, а неспіхом йшов небесами, пильно обдивляючи навколишні овиди. Так, бувало, кожної неділі, після обідньої служби в церкві, виходили на свої поля газдове, аби потішити серце красними обіцянками на врожаї. Тоді вони, подібно птахам, здавалося, теж знімалися над землею, і душі їх, радуючись, пливли світло-білими хмаринками високо-високо.

— Дивись, не прозівай, — пошепки наказав синові ватаг.

Молодий вівчар, причаївшись у густому ялиннику, пильно тримав око на мушці гвинтівки й усіма святими підкликав у думках птаха ближче. Однак, роздивившись довкола, над самим вершком Трумбети птах несподівано різко повернув й сплив під хвилі гір.

— Він прилетить, — заспокоїв старий сина. — Як тільки заходитиме сонце, неодмінно повернеться. Ти тільки будь на сторожі.

Чуття не підвело старого ватага. Не встигло сонце торкнутись небокраю, як на його червоному від втоми чолі зійшла темна краплина. Минула хвилина, друга… І над верхівкою Трумбети застиг птах. Довго висів у повітрі, а потім стрімко кинувся вниз.

Гримнув постріл, і на все велетенське вечірнє небо пролунав болючий людський зойк. Птах, кілька разів перекинувшись над самою землею, все ж зумів утриматись на одному крилі. Описав над полониною півколо, а потім зібрав рештки сил у правому крилі і, конвульсивно б’ючи ним, полетів у долину, через усе небо тягнучи за собою кривавий слід.

Ватаг глянув на сина, яким від побаченого било, немов у пропасниці, й буденно сказав:

— Не бери тяжке до голови. Це не твій постріл його підкосив…

На світанні Пастеляк вийшов на двір й одразу дався до колодязя, аби вчерити свіжої води для пійла худобі. Повісив відро на дзьоб журавля, схопив його за шию і тут почув стогін. Озирнувся — під дверима хліва лежав закривавлений Дзьобак, тримаючись правицею за серце. Замість лівої руки безпомічно звисало перебите велетенське крило.

Без усякого страху й здивування Пастеляк підійшов до хліва, зупинився над знекровленим тілом Дзьобака. Петро розплющив очі й прошепотів:

— Газдо, швидко, швидко… накажи… Накажи, аби крило стало рукою… Це у твоїй власті… Люди… що повідять люди…

«Дзьобаче, стань нормальним чоловіком, чуєш?» — зібравши силу волі, подумав Пастеляк.

Перебите крило на очах зів’яло, натомість з’явилася скалічена рука.

Дзьобакові полегшало. Зітхнув, наче скинув із себе неймовірно тяжкі кайдани. Підтримуючись правою рукою, напівпідвівся й сів, припершись до хліва.

— Ось і помираю, газдо.

— Що з тобою? Що сталося, Петре? — удавано злякався Пастеляк.

Але артист з нього був поганенький, очі бігали, як навіжені, сюди-туди — виказали все.