Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

«Де ж моє обличчя? — подумав він. — Чому я не бачу його? Що сталося із дзеркалом?»

Похукавши, вуйко Михайло швидко витер рукавом спітніле скло, але власне відображення все одно не з’явилося. І раптом побачив, як у глибині дзеркала спалахнула краплина світла, на якусь мить запульсувала, а далі нестримно почала наростати, і в сяючому німбі зринув величезний птах. Він летів фіолетовим, як обличчя мерця, небом, спираючись на одно крило, а друге, перебите, тягнув за собою…

— Я так і знав, що він мене уже не залишить, — прошепотів про себе, відчуваючи, як все тіло починає нестримно знобити, й подався до сіней.

— Ти куди? — дід запитально підняв голову.

— Зараз побачите, — відповів вуйко Михайло й виволік із сінешньої темені німецький ручний кулемет.

— А це ти для чого?

— Не для чого, а для кого. Вам у дарунок, аби не було самотньо, — недоречно реготнув вуйко Михайло.

— На старість діти дарують батькам онуків, — зауважив дід.

— Цю радість, няньку, треба на старість заслужити… Навіть смерть — чесну і красиву теж треба ще за життя купити.

Недобрим поглядом дід обпалив сина й, ніби мовлені слова стосувалися зовсім не його, продовжив почату розмову:

— Так ось, бачу, ти не можеш зрозуміти, чому я не здивувався твоєму приходу? А тому, неборе, бо знав, чув серцем, що неодмінно повернешся… Ти боягуз і нікуди не дінешся від страху перед смертю, перед скоєним. Будеш, як вовк покалічений, повзати по землі і хапатися за соломинку життя… — проговорив зі злим хрипом дід.

— Ні, дорогий няньку! — спокійно відповів вуйко Михайло. — Я не боягуз. Я ваш гріх! Я той величезний камінь на душі вашій, який мусите нести до кінця життя. Адже, дорогий мій няньку, пам’ятаєте — часто колись говорили, що людина до останку днів, долею їй відведених, мусить спокутувати гріх свій на землі грішній. І тепер, няньку, — вуйко сплів руки і підніс до очей діда, — ми ось так намертво зв’язані один з одним. Я гріх, а ви творець мій. Куди не ступите — я слідом. І тільки один суддя нам може руки розкувати… — вуйко Михайло глянув у дзеркало.

— Господи великий! — дід завовтузився на лавиці, потім встав… — Господи великий! Михайле, про що ти говориш! Чому ми ніколи не можемо, як у людей?..

— Не я, няньку, цю бесіду заводив.

— Так воно, сину, так… Це мені розум паморочить на старість. Життя, будь воно прокляте, скотину із нас вчинило… Ти сиди, сину, пожди трохи. Зараз вечерю поставлю, — метушився по хаті з тарілками дід. — Підігрію ось їсти, а ти розказуй. Від мене, як і від могили, неборе, можеш нічого не таїти…

— Няню, а чи пам’ятаєте ви Дзьобака?.. Петра Дзьобака?.. — раптом спитав вуйко. — Я був тоді ще малим, коли ви його мертвим знайшли у нашому обійсті… Слабо пам’ятаю… Здається, ви дуже цімборували [9] Цімборувати — товаришувати (діал.). з ним… Він часто нам помагав, багато помагав… Ви так його завше хвалили… А потім…

«Дзьобак! Що ж це мені вже вдруге нагадали власні діти про Петра?» — подумав дід й враз пройнявся холодом.

Дзьобак! Це слово вибухнуло в дідовому мозку й одразу затьмарило очі. Вперше у житті слово в його уяві матеріалізувалося в зримий образ — величезного сірого птаха із довгим і гострим, як караючий меч, дзьобом. І вже бачив, як розвалькувата птиця, спираючись довжелезними крилами об землю, сунеться по хаті на нього й, сміючись, торжествуючи, каркає.

Дзьобак! Як же його не пам’ятати! Аби Пастеляк у цю мить перетворився в найдрібнішу піщинку й пірнув під найглибші води океану, все одно не сховався б від страшної птахи.

…Ще в першу світову Василь Пастеляк виніс з поля бою пораненого односельця Петра Дзьобака. Виніс, ризикуючи життям, бо атака — було це в передгір’ях Альп — видихнулася, і ворог нещадно сік із кулеметів висоту, яку австріяки спробували взяти штурмом.

— Чим я тобі, Василю, віддячу? — спитав Дзьобак, коли Пастеляк приволік на собі до окопів знеможене тіло односельчанина.

— Аби-сьмо лиш вижили, то, може, потім, у скруті, десь і послужиш, — відповів Василь, дякуючи щасній годині, що все так добре минулося.

Петра відправили в шпиталь, а Пастеляк пішов далі фронтами до кінця війни.

Зустрілися вони після демобілізації по дорозі із Будапешта додому. Саме випогоджувалося на весну. Йшла вона по землі, як і люди, покалічена, голодна, змарніла. В полях, немов рештки мерців, дотлівали брудні копички снігів, по дорогах їх зустрічали знелюднілі хутірці, населені юрбами здичавілих котів і собак, а в небесах весь час супроводжували, відгодовані щедрими врожаями війни, зграї знахабнілого вороння. Чорні полчища птахів не полишали надії, що хтось із двох подорожніх десь впаде і більше не підніметься. Але катуни, [10] Катуна — солдат (діал.). переживши за кілька років земне пекло, простували додому бадьоро, весело, не зупиняючись. Хай і немічна, квола, а все ж приходила весна, з кожним днем міцніло сонце, наливаючи молоді душі нестримною жагою життя. Кожен ніс одне у думці: «Найстрашніше позаду, а попереду, коли не кращого, гіршого вже не буде».