Дмитро Кешеля: Пора грибної печалі

— Ма-а-а-мо!

— Що з тобою?! — полохається баба і миттю підбігає до ліжка. Видиво зникає. Перестрашений, зблідлий, дивлюся на неї і нічого не можу дотямити.

— Маму щойно бачив, — кажу, тяжко дихаючи.

— Лягай, дитино золота. Ти вже її не побачиш ніколи. Це хіба тільки я зустрінуся скоро із нею на тому світі, — печалиться баба.

Накривши нас із братом, вона сідає біля печі на ослінчик і тихо плаче у пітьмі.

Так було впродовж трьох ночей…

— Агей, бабо, — стрибаю від вікна. — Сьогодні ж Новий, 1948 рік. То віншую вам, аби-сьте здорові були, щоб гаразди до вашої хати пливли, аби вам рясно родило жито, пшениця і всяка пашниця.

Невеличка зростом, худенька, запнута чорною хустиною, баба стала біля печі, склавши під фартухом руки, і напрочуд голубими очима ласкаво дивиться з-під густих зморщок.

— І годі вам на мене лупати, час уже на долоню гупати, — простягаю п’ятірню на подарунок за віншування.

— Уже тринадцятий рік, — скрушно хитає баба головою, — а розуму незбільше, як у малого, — киває на брата Павла, який ще солодко посвистує уві сні. Потім нишпорить у кишенях, добуває зім’яті два карбованці і б’є мені на долоню.

— Чим віншуєте, тим і буду вас радувати цілий рік, — мовлю безцеремонно, недвозначно натякаючи на оцінки в щоденнику. Баба тут же витягує новеньку п’ятірку. З любов’ю дивлюся на бабу і з жалем помічаю, що вона за останній час геть зниділа, схудла… А тут ще й осінь впала горем на голову: вночі — батька перед тим викликали в Ужгород — застрелили маму. Нещастя мов підкосило бабу. Он і тепер — увійшла в хату, стала біля вікна, взялась за чоло і ніяк не може втямити, до чого руки докласти.

— Будь добрий, віднеси Царю їсти, — просить, мружачи очі. — Як-не-як Новий рік, а він, сарака, певне, голодний. Що з чоловіком сталося, сама не відаю. Гасне на очах, як тота свічка.

— А віншувати коли будемо? — нетерпеливлюся.

— Повернешся, то й підеш. Лиш прошу тебе, дитино, не йди до Пастеляків, — зітхає тяжко. — Не йди до свого діда… Всі біди із їх обійстя прийшли до нас.

— І я піду з Митром, — тоненьким голосом пролебедів із постелі брат Павло.

— Тільки тебе мені ще в торбі не вистачало, — огризаюся.

— Візьми його, золотенький, — гладять мої кучері баба. — Хай подихає, небожатко, свіжим повітрям. Диви, на смерть став схожий. Слава богу, що мова і розум до нього вернулись.

— То хай вже, — згідливо киваю головою. — Лиш одягніть його тепліше, — додаю турботливо.

Невдовзі виходимо із хати. У молодих снігах село бачиться врочисто-святковим. Над розкиданими по схилах хатами, немов новорічні молитви, у ранкові небеса спливають один за одним легенькими стовпами дими. Від кожного обійстя прометені на вулицю стежини — вітаються одна з одною. Над горою Віщункою почав засвічуватися туман, і невдовзі з нього виринув невиразний лик новорічного сонця. І хоч він зовсім кволий, блідий, на обличчях снігів засяяли лагідні посмішки, і світ повеселів, набрав молодецького, бадьорого вигляду.

— Щастя, гараздів, миру і злагоди у цьому році! — віншує гора горі, дерево дереву, хата хаті, колодязь колодязю, вулиця вулиці, серце серцю.

І певне, не було б у цю мить на всій землі села, щасливішого за Черешневе, коли б не згарище над долиною навпроти бабиної хати. Найбагатші дощі не можуть його змити, найлютіші зими безсилі сховати під снігами від людського ока це чорне попелище.

Між згарищем і бабиною хатою колись плелася межа — ділила Пастеляків і Петахів. В обох родинах, з покоління в покоління, дітям втовкмачували, як молитву, одну й ту ж історію. Буцімто багато років тому за прекрасної ярньої днини, коли земля співає хвалу життю і радується не нарадується кожній травинці, кожній мурашці, прадіди Пастеляків і Петахів зламали на межі наболілі зуби. У напливі осліплого гніву, один одному розкраяли сокирами черепи. А вночі, коли обидва прадіди лежали на смертних одрах, сини старого Пастеляка підпалили Петахів. І в ту хвилю, коли червоні когути заспівали в обійсті Петахів, знялася страшна буря. Розсерджений вітер притьмом переніс полум’я із палаючого обійстя до Пастеляків. Родини навіть не встигли винести із хат труни з покійниками, у кривавих відблисках заграв стояли двома гуртами одна навпроти другої і, безсилі щось вдіяти, в люті стискали п’ястуки. Скреготячи зубами, мовчки дивилися, як вогонь пожирає їх батьків. За якусь годину від обох газдівств зостались згарища. А на ранок Пастеляки і Петахи, грозячи один одному страшною помстою, витягли із попелищ кістяки покійників. Обгорілі дотла, мерці шкірили зуби і, здавалося, реготали над усім світом і безглуздою затією власних дітей.