Баба довго пручалася, доки мати врешті умовила прийняти нещасного чоловіка. Поселився Штефан Цар у зимівлі і там доглядав худобу. На роботу вдався лютим. Розчистив і викорчував усі чагарі на бабиній землі, перекопав і обгородив під картоплю царини, перекрив зимівку, косив сіно, пас худобу…
І все це тільки за харч і одежу. Брати гроші відмовлявся навідріз. Однак баба знайшла спосіб виплачувати: дарувала Штефанові то ягня, то теличку. Він вигодовував, а перегодя продавав. Так і живе понині у нас. Як і було домовлено, кожного року, на богородицю, баба наймає для нього дзвонарів. Штефан встає до схід сонця, святково одягається, звалює на спину мішок із загадковою ношею, яку ніхто так і не бачив, і поволі йде до підніжжя Віщунки. Тут зупиняється і чекає сонця. Коли перший пучок світла заспіває у небесах, починають плакати дзвони. Цар знову закидує на себе мішок і тяжко піднімається по схилу майже прямовисної гори. Із хат висипають всі сільчани, із обійсть ведуть його поглядами до вершини. Невідомо, чи то від гучних велетенських дзвонів, чи від того видовища, людям здається, що гора починає плакати. Коли у страшних муках Цар сягає вершка, він обережно знімає свою ношу, розв’язує мішок, стає на коліна, піднімає руки і щось кричить до небес. Через годину спускається. Перепочине на якийсь час і під ридання дзвонів починає підніматися знову. І так впродовж дня. Під вечір, ледве живий, тягне свою ношу до зимівлі, дзвони стихають, але гори печально-печально гудуть ще кілька днів.
…Село вже залишилось далеко позаду, і ми підійшли до містка, що горбато вигнув спину над потічком. Хитрющий і підступний цей потік. Дріботить собі поміж камінням, кожному зустрічному поклониться, підморгне, усміхнеться лукаво — такий добряк, далі нікуди. Але тільки в горах розіб’ється гроза, пильнуй голову на плечах — не щадить нікого. Зриває містки, волочить дерева, забігає в обійстя і тікає, як шалений, з поросятами, домашньою птицею — жінкам потім вистачить сліз на цілий тиждень.
Ступаємо на місток і вдивляємося в чистоводи.
— Поникай, [3] Поникати — подивитись (діал.).
поникай, — брат штовхає ліктем і вказує на валун, що зацікавлено висунув із хвиль зарослу мохом зелену голову. Пильно вдивляюся і бачу: на самому дні, осяяні пречисто-дивним світлом, цілуються дві молоді форелі.
— Добридень вам, риби! — кричу, аби голос увійшов під воду.
Форелі повертаються і закоханими очима дивляться на нас.
— Добридень вам, діти! — кажуть в один голос риби.
— Віншую, аби в цьому році вам доля дарувала тільки чисті води, аби жодне зле око не помітило вас, і хай ваша любов вічно гріє те каміння, біля якого йтимуть дороги вашого кохання! — І тулю руку до серця.
— Хай збудуться твої слова! — з якоюсь печаллю відповідають риби і красно дякують.
Нам стає невимовно весело, легко, і біжимо за міст, від якого до зимівлі рукою сягнути.
— Добридень, птахо! — кричу вороні, що дрімає на плечі старезної липи, і знімаю поштиво шапку. — Віншую тобі, аби-сь довго жила, ніколи не голодувала у цьому році, і хай ясні небеса завше висять на твоїй путі!
Ворона прохопилась із дрімоти і ледь не полетіла сторчма вниз.
— Дур-р-рень! — сердиться птаха. — Мені і без твого віншування тр-р-ри-ста р-р-років напечатано на р-р-роду. Іди собі дор-р-рогою і не заважай милуватися снами.
— Ах ти, рід чорнющий, — серджуся я, швидко підшуковую камінь і жбурляю у крилату відьму.
Птаха неохоче злітає над деревом, піднімається у височінь і на все небо заливається хриплим, моторошним реготом.
Чим ближче до зимівлі, якийсь в’язкий холод починає дедалі більше липнути до тіла. У такий час над зимівлею давно вже кучеряво розцвітав дим, у стайні, на дворі наведений порядок, і лагідно усміхнений Цар сидів у гуні біля дверей на ослінчику, смоктав люльку. Але нині ще звіддаля я почув ревіння голодних корів, овець, і воно підстьобнуло нас. Волочачи брата за собою, спотикаючись у снігових наметах, я підбіг до огорожі. Біля зимівлі легко і прозоро слалися білими сувоями неторкані сніги. Худоба у стайні ревіла, як на погибель. Гамуючи страх і збентеження, я міцно стиснув руку брата і обережно підійшов до дверей. Взявся за клямку. Сінешні двері легко відчинилися. У потемках намацав ручку ще одних дверей і рвучко потягнув на себе. Цар напівсидить, напівлежить у ліжку на подушках і широко розкритими, здивованими очима незмигно дивиться на нас. Шанобливо знімаю на порозі шапку і речу:
Читать дальше