Дмитро Кешеля: Пора грибної печалі

З тих пір разом із червоними рубцями на спині вуйко чесно носить прізвисько Другий Фронт, хоча пристрасть до політики відтоді зів’яла.

— А чого їм так лихо? — питаю тітку, співчуваюче дивлячись на піч.

— Та ж говорю тобі — уже більше місяця заливає горлянку. От і кажу йому: «Побійся бога, чоловіче, скоро вже й послідні ногавиці проп’єш. Покайся, доки не пізно». А він: «Добре, добре, піду до свого цімбори — пана превелебного Василія. Хай мене висповідає, і я поклянуся йому на біблії, що більше пити не буду». А я, дурна ослиця, повірила. Дала йому гроші та й кажу: «Іди з богом». Він, правда, пішов, висповідався, поклявся на святому письмі, що більше пити не буде, та й говорить превелебному: «Панотче Василію, гріх візьмемо на душу, якщо не обмиємо таку велику радість». І спокусив, диявол, отця. Залізли до когось у пивницю і дві доби не просихали. Панотець, небожатко, так набралися, що й ключі від церкви загубили. Півдня люди шукали, доки не знайшли їх десь у болоті. Та це ще півбіди. Диявол, — тітка обертає голову до печі, — почув, що гірким пахне, то й швидко чкурнув додому. А отця Василія ще й на утренню приперло. Забрьохані, опухлі, п’яні, пан превелебний вилізли на амвон, підперли голову руками та й речуть, ледве ворушачи язиком: «Християне, вівці мої заблудші, ми з вами пережили таку велику війну і уціліли, вижили на зло всім смертям, — бехнули кулаком по амвону. — То чого ж, скажіть, вівці мої, і далі оплакуємо у храмі божому самі себе. Нам же веселитися треба». І тут панотець вийняли з-під ризи пляшку вина, налили у чашу для причастя і громовим голосом прорекли: «Я п’ю за вас, християни, що живете у мирі, п’ю за мертвих, які цей мир принесли, п’ю за сонце, за небо, за землю, за трави, за птиць, за вітер, за ріки, моря, океани…» А коли превелебний вже й не знали, за що пити, то й випили. А далі у святого отця немов біс вселився. Як заспівають:

І, понукуючи себе вигуками «ас-с-а! ас-с-с-а! а-с-с-са!», отець Василій пішли у танець. Кілька жінок одразу зомліли, а інші, хрестячись, почали розбігатися із церкви, куди очі виділи. Твій дідо Василь ще із двома чоловіками ледве зв’язали святого отця і поволокли у ризницю. А от чутка про осквернення храму божого уже й побігла із злих язиків аж до єпархії. Кажуть, коли єпископ почув про содіяне, одразу зліг із сердечним приступом. Що тепер буде із паном превелебним — один господь знає.

— О боже, ти краще про мене подумай, у-е-ей, — заволав із печі вуйко Семен. — Помираю, помираю, люди добрі, спасайте грішну душу, у-і-і-є-єй.

— Давай, давай! — спліскує тітка руками. — Красивіше не можеш?! Голосніше, голосніше! Аби не тільки люди, а й чорти вчули й прибігли за твоєю чорною душею. Цілу ніч надходять на нього рвоти, — звертається Йолана до нас, — а блювати ж нічим, то й мучиться.

— Дали б йому похмелитися, мо’, ліпше б стало? — співчуваюче зиркаю на піч.

Зачувши мої слова, вуйко Семен притих і ледь чутно прошепотів:

— Долю би-сь мав, солоденький.

— Псячої крові йому наточу і дам спити, — сердито зблискує очима тітка. — Хай мучиться, а ні — то здихає, бо серце уже не може стерпіти, що творить нечестивець.

— О-й-й-й, у-а-є-ей, — виривається розчаровано. — Хай тільки раз мені полегшає, то я, то я… — грозить вуйко Семен і хвицав у лютій безпомічності ногами…

— То знову нап’єшся, як свиня, — пророче підсумовує тітка і виходить у сіни.

Я тим часом підходжу до печі і тихо раджу вуйкові Семенові:

— Коли вам так лихо, ходімо з нами до діда Василя. Повіншуємо йому, а він, це точно, почастує вас. Самі відаєте, скільки у нього того добра…

Живий вогонь на мент зблискує в очах вуйка Семена й одразу згасає.

— Босий би по снігу лютому побіг, — зітхає він. — Але дідо твій, скоченів би там, де є, ніколи не простить мені корови Чорнульки…

Від великого жалю, що мій заманливий намір нездійсненний, у вуйка Семена аж вибігають і тремтять на щоках дві пекучі сльозини.

Історія про те, як Другий Фронт обвів довкола пальця мого завжди поміркованого і хитрого діда Пастеляка, набула у селі широкого розголосу, довго смішила всіх.

…Було це ще перед війною, коли жила покійна нині Калина — наша баба по батькові.

Якось молода вдовиця Марія Швайличка — одна із посестер во Христі — настарала грошей, звичайно, теж не без помочі вуйка Семена, і вирішила купити корову. Сусіди порадили звабливій молодиці звернутися до Василя Пастеляка — нашого діда. Саме о тій порі він вельми ревно шукав покупця на одну із ліпших своїх корів — Чорнульку. Знаючи вдачу діда, що той ніколи просто так не віддасть з господарства навіть завалящого цвяха, люди насторожились: кожен-бо відав, що Пастелякова Чорнуля у всьому селі найщедріша на молоко, а газда її продає. Охочі до купівлі билися в різних здогадах, але втямити нічого не могли. Аж тут трапилася під руку легкодумна Марія Швайличка. Розпалені цікавістю сусіди і нараїли молодицю піти сторгуватися. Проте Швайличка виявилася не такою вже й простачкою, як гадалось. Зібравшись до діда, вона покликала у сватачі вуйка Семена: він на всі довколишні села мав на худобу найгостріше око, і без нього в селі не відбувалося жодної купівлі-продажу живого товару — чи то корів, чи свиней, чи овець і кіз…