Дмитро Кешеля: Пора грибної печалі

Хапаючись за повітря, він завертівся на одному місці, а потім кинувся у гущавину саду. Звідси повернув до яруги, з розгону стрибнув у потік і побіг, замиваючи сліди, уверх до лісу. Коли село зосталося далеко на дні ночі, давлячись власними подихами, виповз на берег і впав горілиць на землю, безпомічно розкинувши руки. Якась неприємна, гидка слабість розповзлася тілом, він навіть не міг стиснути зуби, які безперервно цокотіли. І тільки думка, що застрелив не брата, а його жінку, немов роз’ятрена рана, нестерпно боліла, збурунюючи хвилі люті. І сам він тепер був схожий на рану, яка спливала кров’ю впереміш із сукровицею, пекла, дико мучила, не даючи ані життя, ані смерті. Натужившись, перевернувся ниць і, мов шалений, почав роздирати нігтями землю.

— Розкрийся переді мною і проковтни! — застогнав глухо. — Сховай мене від цього світу, будь він проклятий!

— Михайле, це ти! — лунко озвалася темрява із-за старезної липи, що росла за містком на тамтому березі потоку.

Притьмом схопив автомат і наосліп вдарив чергою у голос. Не очікуючи відповіді, скочив у ліщинові зарості і, обдираючи обличчя, метнувся берегом уверх.

— Я Цар, Михайле! Ти чуєш, я Цар! Я впізнав тебе, чуєш мене?! — наздоганяло його із протилежного берега.

Але він не чув нічого, окрім страшного шурхотіння хмизу, що підстьобувало і гнало вперед. Коли врешті закінчилось ліщиння, вибіг на смужку поля, над якою знімався рятівний ліс. І тут знову спалахнув різким світлом місяць.

— Господь би тебе побив! — закричав несамовито і, не тямлячи себе, одну за одною дав автоматні черги в небеса.

Місяць раптом здригнувся, потім загойдався, наче маятник, і, тягнучи за собою вогненний хвіст, бехнувся у потік. Тисячі бризок здійнялись, обдаючи окропом все живе. Але тут із гір надбігли нові хвилі, підхопили світило на долоні, і місяць, стікаючи кров’ю, б’ючись об гостре каміння, швидко поплив у долину, де все лунало й ніяк не могло стихнути:

— Цар упізнав тебе, Михайле! Цар добре тебе затямив! Ніхто ще не сховався на цій землі від недремного ока Царя!

— Господи! Знову за ніч налетіли! — виглянула, ловлячи долонею позіхи, баба у вікно. — Хай їм буде нівроку, такі чисті і білі, як ангельські крила. Аби лиш на добро. Земля вже третій рік нидіє без врожаю. Гріхи людські не може відмолити. Але чого там винити землю?.. Вона чиста, непорочна… А ми? Тисячу літ би нам тепер на колінах стояти і спокутувати перед небесами свою вину. Але чи випросили би того прощення? — сердяться собі під ніс баба.

Їх щоранкове дудніння враз влітає у мій сон. Розтуляю набряклі повіки.

— Агій, уже й ти продер очі, — мовить незлобливо, збиваючи наді мною перину. — Хоч би тепер виспався, дитино, доки жаль хоч одне серце прихилить над тобою. А там виростеш, життя як угріє батогом — уже не до сну буде.

Та я не важу на бабині слова — притьмом злітаю із ліжка і, цокотячи зубами від холоду, пну голову у вікно. Дві наші груші-літнівки біля колодязя, що перед цим кілька днів по-жебрачи гнулися під осінніми дощами і вітрами, тепер зодягнуті у біле, немов молоді панянки. Такі пишні, гонорові — хоч узувайся і йди їм по сусідських садах женихів шукати. Та й неабияких.

— Тьфу, — спльовую, сердячись чомусь на дерева, — жеброто, жеброто… Вискочило на бережок, то й гадає собі, що з попа ризи зняло. Ге, коби лиш не так! — дражню груші бабиним голосом.

— Мале, то й дурне, — перемовилось дерево з деревом, навіть не глянувши у мій бік, мовляв: стрибай собі, баранчику, поки травка зелена.

Але заворожений, увесь охоплений красою снігів, які за ніч спеленали наше Черешневе, я вже нічого не чую. Ті, що випали на розкислу землю кілька днів перед цим, бачились якимись приреченими, немічними й безнадійними. Вони не дихали, від них не пахло зимовою радістю, а тхнуло спертим духом, як це буває у хаті, де довгий час лежить труна із мерцем. А нинішні сніги! Дивлюся через шибку, і видиться, вони тихо ворушаться під вікном, як крила білих птахів у сні. І весь світ звідси, з горішнього кінця села, де бабина хата: прудкі вулички, що наввипередки мчать у долину, кудлаті солом’яні хати, довгошиї колодязні журавлі, острівки зимових садів на схилах, — віддає тим рвійним, свіжим запахом-вітром, від якого розпинаються ніздрі, стає так хмільно і млосно в грудях, аж, сказала б достеменно баба, хочеться ще трішки пожити.

Не відаю чому, але відколи пішли перші сніги, кожної ночі переді мною спливає дивна картина. Але сон це чи видиво насправді — так і не можу збагнути. Тільки-но влягаємось і баба гасить лампу, дивлюся з постелі у вікно і бачу, як на вершині гори Віщунки між снігами поволі розцвітає, немов велетенська троянда, червона зоря. Ніч розсувається, і все довкруги займається оранжево-пурпуровою барвою. І стає так казково-ясно, що я ловлю зором не тільки кожну хату, вуличку у селі, а й навіть травинку на маківці Віщунки, що не встигла зітліти під осінніми дощами. А зоря палає між снігами все яскравіше. І ось вже летить з гори до нашого обійстя пучок променів і вдаряється, немов осліплений птах, об шибку. Заціпенілий від страху, ба навіть паралізований тим світлом, споглядаю із ліжка, як на вершині Віщунки від зорі відділяється жінка і по променях спускається в село. Висока, ставна, вся у білому, вона іде впевнено, легко, і промені пругко гойдаються під її ходою. Жінка, не зупиняючись, проходить над усіма хатами і наближається до нашої. Тут вона опускається, і коли рука її вже торкається хвіртки, я упізнаю в ній маму. Ось вона підходить до вікна, складає дашком над чолом долоню і крізь шибки пильно вдивляється в кімнату. Великі голубі очі, довгі вії, широкі чорні брови, кучеряві хвилі волосся над чолом і загадковий погляд — мама! Широко розкритими очима вона довго дивиться на мене. Пробую розтулити вуста, та вони скам’яніли, хочу крикнути, та на грудях лежить тяжка брила і жодне слово не може з-під неї вирватися, намагаюся бодай поворухнутись, однак відчуваю, що все тіло туго спутане залізними ланцюгами. Задихаючись, напружуюсь з останніх сил і кричу:

Читать дальше