Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Але Олена не зрозуміла двомовки. Їй було занадто боляче за жінку. І коли б помогло, ладна була віддати половину свого щастя, аби тільки Насті було добре.

Переполошеними зграями облетіло з дерев листя. Обважніле від дощів небо все більше причавлювало осінь до гір, а ті, загорнувшись від холоду туманами, тільки інколи визирали вершинами на білий світ, чи не пішов ще сніг. І одного дня він таки нагодився. Перші сніжини почали плавати над селом з обіду, а через півгодини замело так, що за два кроки просвітку не стало видно. Обтрусившись під вечір від снігу, хмари молоденькими рожевими лебедями прошелестіли над підіпригорянською долиною і пірнули за гребені гір шукати нічлігу. Олена неквапом поверталася із ферми.

За півдня навколишній світ скинув із себе тягар і втому пізньої осені, одразу помолодів, подобрішав. Гори, здавалося, ще ближче підсунулися до села, аби погрітись над димами, що кучеряво розквітали над людськими оселями. Стежину через поле ще ніхто не проторив, і Олена ступала обачно, боячись порушити спокій молодих снігів. Виділося, від необережного кроку вони сполохнуться і злетять знову у висинені небеса. Довкола було стільки простору, незайманої чистоти, що хотілося осягнути цей казковий світ руками і пригорнути його із теплими снігами до себе.

Вдома на Олену чекав брат. Тільки ступила у хату, піднявся із-за столу, зміряв недобрим поглядом, на привітання не відповів.

— Ти нині на ліву ногу вранці ступив? — спитала здивовано Олена.

— Це ти на голову стала! — вимовив крізь зуби. — Сідай!

Олена роздягнулась і примостилась біля печі.

— Доки ти будеш чорнити наш рід, доки мені буде горіти лице від ганьби перед людьми?! — питав-погрожував Петро.

— Відколи це тобі дорогу перейшла?

— Відтоді, як злигалась із Сірком!

— Он що! — підняла здивовано очі. — Виходить, я не маю права на особисте, як інші? Хочеш, аби назавжди залишилась старою дівою? Чим же я завинила перед людьми, тобою? Хто боронить мені мати, як інші, радість від дітей, сім’ї? — завжди тиха і лагідна Олена тепер стояла перед братом у войовничій позі. Як та птаха, що боронить малих пташенят.

— Замовчи! — закричав Петро. — Хочу, щоб все по-людськи, по закону, — гримнув кулаком об стіл і наче припечатав до нього свої слова.

У цей час знадвору загупали кроки. Петро зло подивився на сінешні двері і насторожено опустився на стілець. У хату увійшов Сірко — веселий і рум’яний від морозу.

Побачивши за столом Петра, мимоволі здригнувся і розгублено глянув на Олену. Її посмішка допомогла йому оговтатись. Приятельськи простягнув Петрові руку, і, наче господар, без усяких запрошень, роздягнувся, сів поруч.

— Прийшла моя біда-зима. Нелегко тепер буде в дорогах, — мовив, потираючи руки.

— Олено! — холодно сказав Петро. — Піч собою не нагрієш. Гості у хаті. Подай на стіл.

Дівчина метнулась у комору, принесла сала, засмажила яєшню, поставила на стіл глек вина, наклала гору огірків і припросила до вечері. Але їжа всім ставала поперек горла. Говорилося про різне, дріб’язкове, але слова ронялись, наче лушпиння, і все задля того, аби розрядити гнітючу тишу.

По кількох келихах розмова пішла жвавіше. Підхмелілий Петро забагнув ще один глек вина. Олена швидко наповнила, поставила перед чоловіками, а сама далася по господарству. Загнала на сідлище кури, нагодувала корову, замкнула хлів і пішла до хати. Місячна морозна ніч напнулася на шпилі гір, і сніги на верхів’ях, здавалося, не лежали, а висіли, ледь помітно гойдаючись на проміннях величезних соковитих зірок. Олена прочинила сінешні двері і зупинилася. З кімнати долинала голосна розмова.

— Ти, Миколо, не крути, як циган сонцем. Уподобав — женися, а не роби з дівчини ганьби.

На якусь мить запала мовчанка. Олена завмерла.

— Петре, ми з тобою чоловіки, — мовив п’яним голосом Сірко, — і признаюся, як мужик мужикові: навіщо мені женитися? Коли хочу — зайду, заночую. Ти ж знаєш мій характер — командировочний…

Сірко не встиг договорити. Страшний удар межи очі відкинув його від столу. Хапаючись за повітря, він полетів до дверей, розчахнув їх собою і впав у сінях. Олена, ще не збагнувши, що скоїлось, злякано втиснулась у темінь кутка. А Петро, не чекаючи, коли Сірко підведеться, схопив його за комір, підняв, одною рукою відчинив сінешні двері і щосили метнув сходами на двір. За ним полетіли шапка і пальто. Осліплений ударом, Сірко ледве піднявся на ноги і, снігом обтираючи з обличчя кров, пробелькотів: