Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— А я такий, — відповів жартома Сірко.

Зняв із себе сорочку. Мотика в його жилавих руках, здавалося, стала легкою, мов соломинка, — підстрибувала якось весело, пругко, жваво, на льоту перегортаючи скиби землі, блискаючи металом.

Олена стояла обіч і, скептично посміхаючись, спостерігала за Командировочним. В його густе русяве волосся уже вплелися перші сивинки, але висока, мускулиста постава, широкі плечі надавали Сірку молодої, здорової свіжості, тої міцної чоловічої краси, перед якою завжди схиляються митці. Коли Микола впирався у держак мотики, м’язи на його руках напружувались, застигали каменюками, а за хвилю вже танцювали у такт його рухам.

Після вечері Сірко допив склянку вина, виклав перед собою долоні і оцінюючим поглядом почав роздивляти Олену. Вона майже фізично відчула на собі дотик його очей, враз спаленіла і відсунула свій стілець до самкраю стола. Але погляд Сірка — насмішливий, знахабнілий від вина — поповз вужем за нею і знову впився. Олені стало ніяково, з’явилося відчуття, ніби її роздягли і виставили напоказ. Ладна була схопитися, кинути все, вибігти на двір і сховатися від того погляду у глибині ночі.

— Негоже, Олено, сідати скраєчку столу, заміж не вийдеш, — обірвав напруженість Сірко.

— Заміж? Жених мій ще в пелюшках, — зітхнула полегшено і чомусь почала струшувати кофту, немов хотіла позбутись решток пронизливого погляду, який щойно паралізував тіло.

— А я не приглянувся тобі? — запитав якось насторожено, і його циганкуваті очі на мить спалахнули.

— Хіба що в дядьки!

Сірко весело засміявся. Повільно встав із-за столу, одягнув піджак.

— За вечерю красно дякую. Файна газдинька — рівні тобі не найдеш. Свята правда, — приклав руку до серця і вийшов у темінь сіней.

Олена не встигла увімкнути там світло, як руки — божевільні, спраглі — вилетіли з темряви, схопили її в залізні обійми і притиснули до грудей. Ще мить, і Сіркові вуста холодом обпалили її шию, обличчя і міцно примерзли до губ. Олена в перші хвилини скам’яніла, та враз прийшла до тями, все єство протестуюче закричало, заголосило, але навіжені руки тримали настільки сильно, що, здавалося, її скували льодами, із яких ніколи не випливти. Микола так само раптово відпустив руки і, важко дихаючи, якось налякано прошепотів:

— Повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?

Олена в нестямі крикнула йому в обличчя щось гнівне, образливе, але Сірко вмить махнув за собою дверима і зник в благодаті літньої ночі.

Виплакуючи злість, сором, вона довго біля колодязя змивала із себе холод цілунків і ніяк не могла його позбутися. Мала відчуття, ніби губи Сірка навічно вмерзли в її шию, обличчя, і саму душу, і цю ганьбу напоказ людям буде носити все життя. Відтак сіла на поріг і задумалася.

Правду кажуть: «Не родись красивим, а родись щасливим». На красу доля до Олени була щедрою. Дарувала їй і очі голубі з ледь мерехтливим сіруватим відтінком, і гарні губи, які були наче вписані у продовгувате обличчя, і пишне, місячного сяйва, волосся, про яке потайки мріяла не одна мальована красуня, і гінку поставу, і лебедину ходу, — Олена, здавалося, не йшла по землі, а несла себе, пливла. Але, захопившись вродою, доля якось призабула про щастя для дівчини. У сімнадцять літ, під час пожежі на фермі, Олені обпалило обличчя. Відтоді грубі червоні шрами, що пролягли через усю ліву щоку, наче відділили дівчину від радостей земних. Її ровесниці — кирпаті, товстенькі, довгоногі — одна за одною вискакували заміж, по якомусь часі народжували пухленьких, теж кирпатеньких дітей і ставали щасливими матерями. А до хати Петрулячки легіньські стежини із підіпригорянських обійсть мовби хтось засіяв неперейди-травою. А час не ждав — відлічив Олені так швидко двадцять п’ять літ, ніби їх в одну мить на вишиваному рушнику підніс. На селі це вже і не дівчина, і не жінка. Така, якщо десь усміхнеться бодай краєчком ока щастя, ладна на будь-яку самопожертву, аби тільки вхопитись за нього.

Прокинулась досвітком з неприємним відчуттям від вчорашнього. Але на фермі, за роботою, останки гіркого спомину швидко розвіялись, і знову Олена повернулася до себе — обтяженої клопотами, дбайливої, роботящої. Ніщо, здавалося, не буде вже нагадувати про теплий літній вечір, що шматком льоду осів на серці. Хто ж би повірив у щирість намірів Сірка? Минув день, другий… І несподівано Олена відчула, що їй неспокійно і самотньо, ніби жде на когось.

«Я повернуся через тиждень! Ти будеш чекати?» — час від часу озивався у ній наляканий шепіт Сірка.