Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Олена з жахом і відчаєм збагнула, що вона таки його жде — із боязкістю, тривогою, а все ж чекає! Але де справедливість?! Все в ній до останньої клітини бунтувало проти Сірка, і разом з тим хтось другий, тільки не Олена, чекав його із затаєною надією.

Досі, бувало, дні не минали, а спалахували — виділося, прокинешся в понеділок, а лягаєш вже в суботу. Тепер тиждень тягнувся безконечно довго. Олена ладна була б спресувати час і перескочити, немов вогнище, через ці кілька днів, що лежали між нею і неділею.

…І він прийшов. Завітав під вечір, — поголений, у синьому костюмі, жовтій нейлоновій сорочці під акуратно пов’язаною краваткою. Свіжий, усміхнений. Переступив поріг впевнено, наче достеменно знав, що його тут чекали. Олена, теж принаряджена, підвелася назустріч, і її раптом охопило дивне розчарування: той, кого вона ждала, був за всі дні в уяві недосяжним, нерозгаданим і прекрасним, як сон, котрий тобі урвали у найцікавішу хвилину. А перед нею стояв той же Сірко-Командировочний — безтурботний, вітряний, до наївності самовпевнений, але все ж трішки милий, близький. І коли підійшов до Олени і злегка поцілував у щоку, відчула уже не холод, а сумовите тепло, яке немов сльоза, сповзло із обличчя до серця.

Випровадила Миколу серед ночі. Вернулась до хати і сіла на ліжко. Незрозуміла радість, дивне відчуття легкості, світла, немов чарами, наповнювали по вінця все єство. Вона аж боялася цього почуття — страшно ставало від того, що все проходить в нереальності, по той бік снів. Але про те, що Олена живе не в казці, а в дійсності, нагадувала зоря у кроні висохлої черешні. Вперше за всі роки Олені здавалося, що зоря вже не цвіте, а тихо і мило посміхається, як людина, коли впаде на неї велике несподіване щастя.

Минали дні доброго і щедрого літа. Птахи все ближче підтягували сонце до осені, але світ, здавалося Олені, тільки-но повертав до красної весни.

Після кожного відрядження Сірко приносив дарунки, що пахли далекими дорогами і невідомими краями. У вільні дні Микола допомагав Олені по газдівству — збирав урожай, звозив із косогорів сіно, підлатував хлів. Олена час від часу крадькома дивилася на нього і не знала, чи їй плакати, чи сміятися, чи знятися на хмарах до найвищих вершин гір і крикнути на весь світ, яка вона щаслива! Кохання, що так негадано спалахнуло у серці, народило їй зовсім інший світ — досі не бачений. Колись дорога, що вела на ферму, була довгою і тяжкою що, здавалося, прилипала до ніг, а тепер той шлях кожного дня сам мчав Олену. Вона ніколи досі не бачила, що вода у колодязі, пробуджена вранці відром, може сміятися, що роса, наповнена сонцем, звеселяє трави і квіти… Олені не вкладалося у свідомості, що із хатнього порога досвітком можна слухати, як співають пташиними голосами дерева у недалекому лісі. І ці мелодії напливали на неї звідусіль так близько, що до кожного голосу можна було торкнутися і відчути на дотик. Вона тільки тепер зрозуміла: можна бути щасливим від того, що ти людина, живеш на землі і ближній зігріє тебе сильніше сонця.

У її поставі знову пробудилась та давно згасла лебедина хода, і жінки на роботі із зачудуванням переглядались між собою і не могли збагнути: що сталося із Оленою?

По натурі дівчина, як і мати, завжди була щедрою, лагідною, але кохання ще більше збудило у серці цю доброту, любов до всього живого. Вранці, йдучи на роботу, вона бажала у душі доброго дня кожному дому, кожному дереву, що зустрічала по дорозі, птахам, що пролітали над нею, травам і квітам, які низько кланялися вздовж польового путівця.

Якось увечері вийшла із корівника, а за стогом соломи плаче Настя Гудивок.

— Що з вами, Насте? — спитала стривожено.

Жінка витерла сльози і схлипнула:

— Краще не питай, горю моєму і так не зарадиш!.. — підвела запухлі очі. — Чорт мій, бодай йому до смерті гикалось, кожного божого дня напивається, а приповзе додому, із сокирою ганяється за мною, тижнями не ночую з дітьми вдома. Он і вчора люди ледве приволокли, зате сили, аби йому руки скрутило, найшлося весь посуд перебити. Давно б залишила п’яницю, світ за очі подалась би, та куди з дітьми-мозолями?

— А ви, Насте, з ним по-доброму, чоловік — не звір. Його приголуб, приласкай — відійде, совість буде мучити. Бо ми, жінки, звикли на них дивитися як на силу пропащу і через те губимо часто в чоловікові людину, за своїми клопотами не бачимо душі в ньому, — мовила, розраюючи Настю, ледве гамуючи сльози, Олена.

— Подивлюся скоро, яка у твого голублена душа буде! — сказала з притиском Настя, даючи зрозуміти, що від сільського ока нічого не сховаєш.