Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

Бубнячи під ніс якусь несусвітню версію про вельми цінні дарунки, які чи то забув у когось, чи просто загубив, Стьопка пірнув рукою у внутрішню кишеню й витяг дебелий шкіряний гаманець. Розстібнув купецьким жестом й чвертними відлічив у ліжечко племінниці триста карбованців.

— Відкриєш їй рахунок, — повчав Михайла. — Це для першого внеску. А там кожного року, на день народження, я перераховуватиму стільки ж. І так до весілля. Тільки ти, мій кисленький, перчений, не спробуй обманути, — застеріг суворо.

Ввечері, аби дати дитині спокійно заснути, розвеселі братани відправились у ресторан, де Михайло і познайомив Стьопку з Чедриком — талановитим і визнаним майстром пензля. Після кількох чарок у душі Стьопки знову збурунились філантропські почуття. Він дав команду зачинити зал, а тих, хто зостався, чествувати. Офіціанти не встигали підносити на їх і сусідні столики. Гуляв весь зал. Гроші із Стьопчиного гаманця зеленими, ліловими й червоними крильцями пурхали, навіть не роззираючись. Офіціанти, втративши всяку пильність, носили всім, хто чого забажав, час од часу пред’являючи Стьопці рахунки.

Як не вмовляв, не благав Михайло, але наступного для подібне продовжувалось, а далі ще…

— Слухай, крепдешиновий, — бив себе у груди в черговому напливі братерських почуттів Стьопка, — я добре бачу, як бідуєш. Що в тебе ні кола, ні двора, одна пліснява конура, та і в тій горобець наслідив. Але не вішай на огорожу голови. Ти маєш талант — найбільше багатство, і цим сказано все. Твоєю головою творити б щось таке величне, як у давні часи, щоб наш рід прославити. Мене ось піднести, няня нашого…

— А після того, великого, малювати собі хліб, сіль і смакувати з картин. Так я розумію? — запитував сердито Михайло.

— Ти, мій горіх апельсиновий, будь спок! — гаряче запевняв Стьопка. — Я тобі на дурниці розмінюватися не дозволяю. Ось так грошима тебе засиплю, — відрізав по шиї пальцем братан.

І знову в сердечному напливі поривався до гаманця, але рука чомусь непевно зупинялася на півдорозі… А чому? Михайло це зрозумів, коли Стьопка розраховувався. На цей раз в його рухах уже не було великодушного розмаху. Скромненько витяг гаманець, поставив собі між коліна і, злодійкувато роззирнувшись, відлічив офіціантці кілька пом’ятих троячок і заяложених карбованців. І навіть подивився за здачею. Але офіціантка, уже призвичаївшись до щедрого клієнта, навіть не завважила німої просьби в його очах.

Уранці Михайло почув, як Стьопка біля умивальника, соромлячись сам себе, брязкотів, перелічуючи копійки.

— Може, ти б уже додому? — несміливо запропонував Голуб братові за сніданком й відчув, як миттєво спаленів від незручності.

— Про це й думаю якраз, — ніяково завовтузився Стьопка. — Але ось… таке… того… як би сказати правильно…

— Грошей на дорогу не вистачає, — підказав Михайло…

— Так, так, цитрусовий! — зрадів Стьопка. — Навіть на білет не зосталось.

Михайло полегшено зітхнув і витяг з шухляди десятку.

— Ну, крепдешиновий, ти мене вбив своєю щедрістю. Цього тобі ніколи не забуду, — розчулився на прощання Стьопка. — Я про тебе кожну божу секундочку пам’ятатиму.

і гідно дотримав свого слова. Через півдня явився з Чедриком до Михайла на роботу. Новоспечені дружки були уже добряче напідпитку, хорохорились, куражились.

— Слухай, гранітний мій, — почав пошепки Стьопка, відкликавши Михайла з редакції. — Ти у мене єдиний тут на всьому білому світі. Вируч, я в таку неприємну історію влип, що в роті стане гірко, коли розкажу.

— Конкретно, що тобі потрібно? — спитав діловито Михайло.

— Позич жменьку грошей.

— Звідкіля у мене гроші? До зарплати ще тиждень, а ми розтратились…

— То, може б, у Світланки позичив. Ну ті, пам’ятаєш, що я їй подарував, — порадив добродушно Стьопка. — Ти їй поясни, що так і так, вуйко, мовляв, потрапив у скруту. Допоможи йому, Світланко, він повернеться додому і вишле з процентами. Даю тобі слово, так істинно й буде!

— Збожеволів чи в дитинство впав! — зірвався Михайло. — Кому пояснювати, дворічній дитині. Господи, та віддам я тобі ті гроші, — схопився за голову Голуб. — Віддам до копієчки, тільки закликаю іменем матері: їдь додому, аби в біду справді не втрапив.

— Ну що? — спитав, мугикаючи у вуса, Чедрик, коли Михайло помчав на квартиру.

— Пішов, — сказав із великим жалем Стьопка. — Крепдешиновий, він у мене — дорогий до мізинця…

— Не печалься, друже, — порадив з повчальною ноткою Чедрик. — Ти його там дуже ласкаєш фруктовими йменнями, але, б’юся об заклад, зовсім не знаєш, який той фрукт на смак. Я продемонструю нині один експеримент, і ти прозрієш, як сліпий Лазар.