Дмитро Кешеля - Пора грибної печалі

— Чого, чого? — нахилив вухо у бік Голуба і встав.

— Коли дозволите, я пропущу, — забелькотів, давлячись словами, Голуб.

— Ти подиви на нього, — розвів руки Чедрик, підходячи до Михайла. — Ви бачили ангела? Святого, чистого, купаного у непорочних водах Тібру? Ви бачили?..

— Ні, не бачили, — одноголосно відповіли дружки.

— Так ось він перед вами, — милостиво простиг обидві руки Чедрик. — Геній! Незаплямована наша совість! Пригляньтеся, який німб сяє над його головою. Хвилинка — і всі ми померкнемо, згоримо у сяйві того німба… І рознесе вітер по білому світу наші спопелені мощі! І заридають вдови, і діти осиротілі заплачуть!..

— Не бачимо німба! — гримнули дружки.

— Ондечки він!

Чедрик схопив зі стінки друшляк й підніс над головою Голуба.

— Лицезріть, братове, німб святоші, бо все на землі суще блякне перед ним.

— О, низько кланяємось, великий наш падишаху! — дружки враз впали на коліна й, молитовно склавши руки, вдарили чолобитну в підлогу.

Начепивши Михайлові на голову друшляк, Чедрик взяв зі столу чашку й наказав:

— Пий! Тут газда я, будеш чинити, що накажу. Це тобі не вдома, де командує жінка.

Благаючи допомоги у всіх святих та грішних і, зібравши жалюгідні останки сил, Михайло, надлюдським зусиллям долаючи нудоту, влив у себе горілку, бо із самого початку гірко усвідомив: дороги назад немає, спалено всі мости. Ліпше мовчки скоритись, вичікуючи, чим усе скінчиться.

А почалась ця історія із світлих, радісних і бентежних рядків. Два тижні тому в приймальні редакції пролунав дзвінок міжміської. Приємний баритон, вибачаючись, поцікавився, чи не трудиться випадково в даній установі Михайло Голуб. А коли так, то хай будуть ласкаві, покличуть до телефону. На роботу Михайлові дзвонили вкрай рідко і він помітно здивувався.

— Слухаю, — промовив розгублено, перейнявши із рук розквітлої секретарки трубку.

З усього видно, невідомий, що допитувався Михайла, уже встиг сподобатись вісімнадцятилітній дурепі.

— Слухаю! — повторив голосніше Голуб.

У трубці кілька секунд чулося шипіння, а потім затяжно пролунало:

— Мі-і-шутка! Братуха смертельний, медовий, мандариновий, кокосовий, впізнаєш мене ти, мій сльозливий, рідний до білих тапочок?

— Стьопка! — радісно плеснув по чолу Голуб.

— Я! Я! Я той самий, твій братець.

Кілька років тому брат Стьопка під час ожеледиці не справився на повороті з управлінням і зніс своїм могутнім краном півбудинку на розі вулиці. До того ж добряче покалічивши газдиню — та, на лихо, а може, щастя, поралася на кухні. Авторитетний слідчий мав усі підстави довести невинуватість Стьопки, однак від нього злегка несло. Отож, для профілактики братові дали можливість три роки провести в глибоких роздумах над своїм подальшим життям. Відбував покарання десь на півночі і за якийсь рік, потрапивши під амністію, вийшов, як сповіщав у листах, на свіже повітря. Проте краї тамтешні йому впали в око і додому не поспішав. Влаштувався кранівником на будівництві, вимолочував солідні гроші, леліючи намір повернутися додому при добрих статках, а відтак женитись. І ось тепер зробив посадку у Львові й…

— Білет на поїзд у мене в кишені, — інформував Стьопка. — Думаю, ввечері, в крайньому разі вранці, буду у тебе. Тільки ти, братуха медовий, апельсиновий, там не дуже витрачайся. У мене все із собою, — напоумляв Стьопка.

Господи, що він верзе! Михайло до сльози болючої ніжно, по-батьківськи любив молодшого брата — баламута, добряка, веселого пройдисвіта. По розмові, назичивши грошей, метнувся по магазинах, жінка наготувала їсти…

Приїхав, однак, Стьопка на п’ятий день.

— Розумієш, ти мій крепдешиновий, — виправдовувався він, — у поїзді зустрів однодумця по тих місцях, — махнув головою на північ, — він на півроку раніше видумався. Їхав до батьків дрова пиляти Ну й попросив підмогти… Сам знаєш, не в моїй натурі відмовлятися…

— А пили для тебе не знайшлося? — запитав в’їдливо Михайло.

— Чому, звідкіля ти взяв? — витріщився Стьопка.

— Та бачу, що в основному рожицею пилив.

— Ні, ну ти даєш, вельветовий, — щиро подивувався Стьопка.

— Чого? Обличчя он у тебе яке, бідне, вироблене, а ніс який напилений!

Стьопка загадково посміхнувся, тепло поплескав брата по плечу й не без гордості мовив:

— Ти в мене, мармуровий, здогадливий. Ну, а тепер пішли в садок, хочу побачити рідну кровинку.

Привівши з Михайлом додому дворічну племінницю, Стьопка довго не міг вгамувати родинних почуттів. Виявилось, що очі у племінниці достоту схожі на очі покійної матері, чоло батькове, а носик — крапелька в крапельку його, Стьопчин. Це одкровення вилилось у бурхливий потік пристрасних епітетів, порівнянь. Кінчилося слізними обіцянками, що він, дядько, хай його чорт у куми візьме, зробить племінницю найщасливішим створінням у світі. І вчинить це зараз же, не гаючи часу. Проте зараз, на превеликий подив, у Стьопки не виявилось при собі для щастя дитини навіть дешевої іграшки.