Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина перша. Несуперечність.

— Довго стоїмо?

Чоловічий голос байдуже відповів:

— Близько години.

Коли зірвалася на ноги і поквапилася до дверей, чоловік провів її зачудовано-сонним поглядом. Надворі віяв холодний вітер, а під порожнім небом простягалося пустельне поле. Вона почула, як шелестить у темряві бур’ян. Далеко попереду, біля локомотива, маячіли чоловічі постаті, а над ними в небі червоніла пляма семафора. Минаючи шереги нерухомих коліс, поспішила до них. Ніхто не звернув на неї уваги. Поїзна бригада і кількоро пасажирів скупчилися під червоним ліхтарем. Стояли мовчки і, здавалося, просто собі спокійно та байдужо чекали.

— Що сталося? — спитала вона.

Машиніст здивовано обернувся. Її запитання пролунало, як наказ, а не як звичайна собі цікавість пасажира. Вона стояла: руки в кишенях, комір пальта піднято, вітер тріпає по обличчю волосся.

— Червоне світло, міс, — сказав він, указуючи пальцем.

– І довго його ввімкнено?

— Годину.

— Це не головна колія?

— Не головна.

— Чому?

— Не знаю.

Озвався кондуктор:

— Навряд чи нас навмисне відправили на бічну колію, просто стрілка збилася, а цей ось, схоже, взагалі не працює, — він підняв голову до семафора. — Навряд чи сигнал зміниться. Думаю, він таки зламаний.

— То що ж ви тут робите?

— Чекаємо, поки сигнал зміниться.

Поки її роздратування переходило в гнів, кондуктор усміхнувся:

— Минулого тижня через чиюсь помилку поїзд на «Атлантік Саузерн» дві години простояв на запасній колії.

— Це — «Комета Таґґарт», — заперечила вона. — «Комета» ніколи не спізнювалась.

– Єдина на всю країну, — погодився машиніст.

— Завжди щось буває вперше, — зауважив кондуктор.

— Міс, ви просто нічогісінько не знаєте про залізницю, — долучився до розмови один із пасажирів. — В цих краях немає ні вартісної сигнальної системи, ні жодного путнього диспетчера.

Проігнорувавши його, знову звернулася до машиніста.

— Якщо семафор не працює, що ви збираєтеся робити?

Йому не подобався командний тон цієї пасажирки, і він не міг второпати, чому він у неї такий природній. На вигляд це була молода дівчина, лише рот і очі видавали, що їй уже за тридцять. Прямий погляд темно-сірих очей бентежив; вони ніби протинали наскрізь, відкидаючи вбік усе несуттєве. Обличчя здавалося йому знайомим, але ніяк не міг пригадати, де його бачив.

— Міс, я не збираюся підставляти голову під обух, — сказав він.

— Він про те, — пояснив кондуктор, — що наша робота — чекати наказу.

— Ваша робота — забезпечити рух поїзда.

— Але ж не на червоне світло. Якщо семафор каже стояти — ми спиняємося.

— Червоне світло, міс, вказує на небезпеку, — докинув пасажир.

— Ми не можемо ризикувати, — погодився машиніст. — Хай би хто був винен за цю зупинку, але якщо поїзд зараз рушить, винними зроблять нас. Тому ми не поїдемо, поки не діждемося наказу.

— А як наказу не буде?

— Рано чи пізно хтось таки з’явиться.

– І скільки ви збираєтеся чекати?

Машиніст стинув плечима:

— Хто такий Джон Ґолт?

— Він про те, — знову втрутився кондуктор, — що не варто ставити недоцільних запитань.

Вона глянула на семафор, перевела погляд на рейки, що губилися у темній, глухій далечіні:

— Рушайте обережно до наступного семафора. Якщо він справний, прямуйте до головної колії та зупиніться на першій же станції.

— Невже? І хто це мені наказує?

— Я.

– І хто ж ви така?

Виникла коротенька пауза, мить подиву від неочікуваного запитання, під час якої машиніст, придивившись до неї, встиг лише видихнути: «Матінко Божа!»

Вона відповіла; не ображено, а як людина, яка рідко чує такі запитання:

— Даґні Таґґарт.

— Матері його ковінька… — пробурчав кондуктор, і враз усі замовкли.

А вона непохитно і владно продовжила:

— Прямуйте до головної колії та спиніться на першій же відчиненій станції.

— Слухаюсь, міс Таґґарт.

— Мусите надолужити згаяний час. На це у вас є решта ночі. Треба, щоб «Комета» прийшла за розкладом.

— Так, міс Таґґарт.

Вона вже намірилась іти, аж машиніст обережно запитав:

— Міс Таґґарт, чи в разі проблем візьмете на себе відповідальність?

— Візьму.

Проводячи її до вагона, кондуктор збентежено белькотів:

— Але ж… Міс Таґґарт, сидяче місце в загальному вагоні, як же так? Чому ви нас не попередили?

Вона невимушено всміхнулася:

— Не мала часу на формальності. Мій власний вагон приєднано до двадцять другого чиказького, але я вийшла у Клівленді, а чиказький повертався занадто пізно, тому не захотіла його чекати. Наступна була «Комета», і я сіла на неї. А в спальних вагонах вільних місць не було.