Фенні Флеґґ - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

Нінні відсьорбнула коли.

— Знаєте, чимало з цих людей обурені, що тут є кольорові доглядальниці. Одна дама заявила, що глибоко в душі всі чорні ненавидять білих, і що, якби ці доглядальниці мали можливість, вони би повбивали нас усіх уві сні.

Евелін відповіла, що більшої дурниці ще не чула.

— От-от, я так і подумала тієї миті. Але то сказала ваша свекруха, тож я вирішила прикусити язика.

— Що ж, я не здивована.

— До речі, так вважає не лише вона. Ви не повірите, як багато людей у цьому місті поділяють її думку. Але я й на мить у це не повірю. Я прожила серед чорних усе моє життя. Знаєте, коли померла матінка Тредґуд і лежала в малій вітальні, того вечора ми визирнули у вікно, а там, у дворі зібрались усі кольорові жінки з Трутвілля, одна за одною, встали під вікном і заспівали один зі старих негритянських спірічуелів: «Коли я буду на небесах, я сяду і спочину…» Я ніколи цього не забуду. Ніколи більше не чула такого співу. Досі, як згадаю, шкіра сиротами вкривається.

Або візьміть Іджі, наприклад. Вона мала друзів у Трутвіллі не менше, ніж у Вісл-Стоп. Завжди бувала там і виголошувала прощальну промову, коли помирав хтось із її друзів. Якось вона зізналася мені, що вважає їх кращими за деяких білих. «Погані нігери — просто погані, Нінні, — сказала вона, — а от білі мерзотники — гірші за псів».

Звичайно, казати за всіх я не можу, але я ніколи не бачила більш відданої комусь людини, ніж Онзелл була віддана Рут. Рут була її улюбленицею, і вона цього не приховувала. Онзелл нікому не дозволяла засмутити її.

Пам’ятаю одного разу, після чергового вибрику Іджі, коли вона цілу ніч пропадала десь, казилась і пиячила, Онзелл вичитала її наступного дня просто на кухні. Вона заявила: «От що, міз Іджі, я вам скажу… Міз Рут вже покинула одного нікчему, може легко й просто покинути й другого, і я перша допоможу їй спакуватися».

Іджі вийшла з кухні — ні пари з вуст. Вона знала, що, коли йдеться про Рут, Онзелл краще не сердити.

Зазвичай дуже привітна, Онзелл уміла бути твердою. Їй і доводилося такою бути, виховуючи всіх своїх дітей і працюючи цілий день у кафе. Коли Артис або Вередлива Пташка починали діймати її, то я сама бачила, як вона дзвінким ляпасом випроваджувала їх із кухні, не припиняючи нарізати печиво.

Але у своєму поводженні з Рут вона була ласкавою, мов ягня. І коли в Рут виявили той жахливий рак жіночих органів і їй довелося лягти на операцію в Бірмінгемі, Онзелл поїхала туди разом з Іджі та мною. Ми всі втрьох сиділи в кімнаті очікування, коли увійшов лікар. Він навіть не зняв своєї шапочки й халата. Одразу сказав: «Мені дуже шкода, але я нічого не можу для неї зробити». Рак пустив метастази в підшлункову залозу, а коли він досягає підшлункової залози, ти небіжчик. Тож він просто зашив її, залишивши в її тілі трубку для виводу рідини.

Ми забрали її додому, до будинку Тредґудів, і поклали нагорі в одній зі спалень, щоб їй було зручніше. І того дня, коли ми поклали там її, Онзелл переїхала до її кімнати й не полишала її до самого кінця.

Іджі хотіла була найняти медсестру, але Онзелл і чути про це не бажала. Усі її діти на той момент були вже дорослі, от тільки Великий Джордж мав тепер готувати собі сам.

Бідолашні Іджі та Кукса, вони зовсім занепали духом. Просто сиділи внизу, в цілковитій прострації. Рут злягла так швидко — і терпіла пекельний біль. Як не намагалась не показувати, біль уже неможливо було приховати. Онзелл цілу добу чергувала поруч, із ліками напоготові, а в останній тиждень нікого до неї не пускала, окрім Іджі й Кукси. Мовляв, Рут благала, щоб ніхто не бачив її в такому жахливому стані.

Я ніколи не забуду, що казала Онзелл, стоячи на порозі кімнати хворої. Що міс Рут — справжня леді й завжди знала, коли час покинути свято, і жодних винятків не буде, поки вона, Онзелл, жива.

І вона дотримала слова. Великий Джордж, Кукса й Іджі були в лісі й збирали соснові шишки, щоб прикрасити її кімнату, і саме в той час Рут померла. А коли вони повернулися додому, її вже забрали.

Онзелл викликала доктора Гедлі, і той відправив карету «швидкої», щоб забрати тіло Рут і відвезти його до будинку ритуальних послуг у Бірмінгемі. Ми з Клео спустилися разом із нею й чекали. І коли тіло поклали в «швидку», доктор Гедлі сказав: «Ідіть додому, Онзелл, я відвезу її та зроблю всі розпорядження».

І тут, люба, Онзелл відповіла доктору Гедлі: «Ні, сер, ось моє місце!» — і, демонстративно пройшовши повз нього, сіла в задній частині «швидкої» та зачинила за собою дверцята. Вона взяла складену сукню Рут, косметику й не полишала того вечора поховальний зал, доки Рут не виглядала так, як, на її думку, мала виглядати.