Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Моя остання розмова з Абою так само відбулася в серпні. Після екскурсії за місто з Миколою я виявила, що мені в пупок заліз кліщ. Через два дні пупок розпухнув, мені здавалося, що кліщ стає все більшим, а я — все меншою. Я прийшла в Абину кімнату, сіла на краєчок тапчана. Я хотіла, щоб вона помирилася зі мною, пробачила мені, щоб — як колись — урятувала мене. А вона і не збиралася відмовлятися від свого праведного гніву. Сердито налила мені в пупок соняшникову олію. Роздратовано спробувала витягнути кліща нігтями. З люттю відірвала йому пінцетом голову. Коли ж нарешті добилася свого, лягла на тапчан і мовчки повернулася до мене спиною. Я сиділа поруч, дивилася на Костюшка, який вів селян на повстання, і виловлювала недоліки композиції. Донині я запитую себе: чому я не обійняла її силоміць? Чому не поцілувала? Чому не викричала все, що я відчуваю?

Чоловік, який викупив ділянку, що межувала з нашим будинком, їздив у золотому джипі, але не був ні лисим, ні товстим, а в його очах виблискували хитрі вогники. Ми впіймали його біля входу на будмайданчик. Микола говорив, а я стояла поруч, тримаючи Миколу за руку. Чоловік відповідав ввічливо.

— Будь ласка, не переживайте так, — сказав він. — Я не якийсь там позбавлений смаку «новий рускій», який думає тільки про бабло. Я чув про вітраж і усвідомлюю, що він унікальний. Я вирішив його врятувати. У мене вже всі папери від місцевої влади, потрібні для демонтажу, я чекаю тільки на згоду Києва, бо будинок вписаний в Загальноукраїнський реєстр історичних пам’яток. Коли ми отримаємо дозвіл, вітраж буде реставровано, а тоді розміщено в готелі, який я будую поруч. Там він уже завжди буде під охороною.

Микола аж до болю стиснув мої пальці.

— Це варварство! — крикнув він. — Вітраж вписаний у композицію конкретного будинку! Разом вони становлять органічну єдність. Забрати його звідти — це те саме, що вирвати у вас печінку! Звичайні люди не будуть мати доступу в готель. Спочатку ви нищите пам’ятку архітектури своїм безвідповідальним будівництвом, а потім хочете позбавити її художнього шедевру, спеціально для неї створеного.

Чоловік з розумінням покивав головою, дав нам по візитці — і поїхав геть у своєму золотому джипі.

Ця драма мала ще одну дію. Наприкінці серпня Микола був у Варшаві та дійшов до потрібних людей у міністерстві культури. На них подіяли аргументи про польську спадщину і погодилися фінансувати реставрацію будинку і вітража, який у цій ситуації категорично мав залишатися на своєму місці. Потрібна була тільки згода львівської влади. Ми намагалися її отримати — відповідальна за ці питання чиновниця спершу була у відпустці, а коли врешті-решт зустрілася з нами, то зразу ж після заплутаного вступу на тему процедур і документів розкричалася, що ми знаходимося в незалежній українській державі, яка сама дбає про свої пам’ятки, і що влада «козацького міста Львова» ніколи не допустить, щоби громадяни іншої держави втручалися в його внутрішні справи. А наші дії скидаються на державну зраду. Золотиста блискуча блузка щільно обтягувала її грушкоподібні груди і яблукоподібний живіт. Зі стіни кабінету на нас дивилися обкурені очі українського Будди — козака Мамая.

Микола тоді вже закінчував свою скульптуру-сюрприз, яка мала бути готова на вересень. Я від самого початку здогадувалася, що це буде. Врешті-решт, Львів не таке й велике місто, чутки до мене дійшли. Але на власні очі я побачила її тільки на церемонії відкриття.

Цього разу зібралася лише жменька людей, не було ні фанфар, ні оркестру, ні хору, а тільки гудіння жовтих маршруток, що сунули проспектом Свободи. І хоча на місці пам’ятника зі схованими в постаменті надмогильними плитами нині красувалася клумба з квітами, мені все ж пригадалася вереснева вистава багаторічної давності. Цього разу люди зібралися біля службового входу — коло тих сходів, якими Мама щодня ходила на роботу. Нову пам’ятну таблицю прикрашала синьо-жовта стрічка, яку перерізав мер міста, чоловік настільки низький на зріст, що йому довелося стати на спеціальну лавочку-підніжку. Коло нього вихитувалася монолітна туша нашої знайомої чиновниці з департаменту архітектури, цього разу — в облягаючій чорній вишиванці. Миколина дружина, яка стояла неподалік, становила з нею абсолютний контраст: висока, дрібнокоста, у світлій просторій сукні. На волоссі вона мала білу пов’язку — такі носили львівські студенти, що голодували на Майдані в дев’яностому році. Окрему групку становили студенти академії з сигаретами і кораловими браслетами; я стояла ледь віддалік. Прийшов і знайомий скульптор, що спеціалізувався на погруддях Кобзаря — неохайні сиві вуса, затуманені алкоголем очі. Він гримів у несправний мікрофон: