Жанна Слоньовська - Дім з вітражем

Він зробив паузу, заплющив очі, а тоді ще більше стишив голос. Я відчувала, що слова, які він зараз промовить, матимуть у собі щось невідворотне.

— Послухай мене: є докази, що кістки перемішані. На Цвинтарі «орлят» поруч лежать поляки й українці, у місці поховання Січових Стрільців на Янівському цвинтарі так само є хлопці і дівчата з обох боків фронту. «Ми боролися віч-у-віч, тепер спочиваємо пліч-о-пліч». Під час боїв за Львів військовий госпіталь було влаштовано в головному корпусі Політехніки, туди зносили поранених. Лікарі рятували всіх — незалежно від національності, незалежно від того, хто і на якому боці воював. Коли учасники боїв умирали, їх ховали поруч.

— Але ж пізніше проводили ексгумації.

— Так, після війни кістки посегрегували і поховали на різних військових цвинтарях. Але вже й тоді не могло бути ніякої впевненості. Уже тоді кістки були перемішані.

— «Ми воювали віч-у-віч…» — повторила я, думаючи про Маму. Вона так і не побачила — віч-на-віч — лиця того, хто стріляв у неї з даху будинку.

Ослаблена довіреною мені таємницею і болем голови, я прилягла на траву. Мігрені з’явилися тоді, коли я почала бути з Миколою. Безсилою виявилась навіть Аба, яка колись врятувала мене від свинки і вітрянки, вошей і глистів. «Мігрень не лікується», — переконували її знайомі лікарі, але вона не здавалася, шпигувала мене все новими і новими таблетками — всуціль білими, тільки різного розміру і форми, проте жодні з них не допомагали. Аба була здивована, а я — ні, для мене ситуація була ясна як день: біль є безпосереднім наслідком гріха, тобто роману з жонатим мужчиною.

Микола теж лікував мене білими пігулками, його були менші, схожі на зернята. Як і Аба, він не допускав думки, що вони могли б виявитися неефективними, приносив щоразу нові різновиди, жменями засипав їх мені до рота, а я, давлячись, белькотіла, що страждання є наслідком гріха, на що він підтакував, а тоді, так само в рамках терапії, масував мені рот своїм жорстким язиком. Аба насміхалася з гомеопатії, а я ковтала все, що вони приносили, мені було байдуже.

Ми обоє були втомлені подорожжю польсько-українськими бойовими шляхами, сонце розпалило в моїй голові вогнище, у ньому тлів наростаючий біль, міліметр за міліметром здобував нові позиції, розширював фронт наступу, хотів завоювати мене цілком, а я не чинила опору, відчиняла перед ним ворота, поспішала підписати акт капітуляції. Опустилась у купу бур’янів, взяла в Миколи запалену сигарету. Ми сиділи на лужку неподалік колишнього Палацу піонерів, ще однієї радянської напівруїни, пізніше перейменованої на Палац молоді, хоча «палац евтаназії» було б доречніше, сигарета закінчилася, та однаково на мою блузку сипався сірий пил — певно, тиньк зі стін. Попіл, попелища, могили на вулицях, у скверах і на подвір’ях — звичайний баланс громадянської війни, пожежа закінчилася, залишилися смуги диму, але й вони зникнуть, як тільки після останньої затяжки недопалок буде викинуто у смітник. Я обернулася, щоби попросити в Миколи наступну сигарету, і побачила, що він заснув: кожна частина його тіла була розкладена на траві окремо — так викладають знахідки археологічних розкопок, коли треба, щоби кожен предмет можна було добре роздивитися з усіх боків.

Попіл із пачки сигарет, яку я випалила, накреслив на траві коло, в якому я сиділа, дивлячись, як Микола розплющує очі й поволі розправляє кості.

— Як ти це все поєднуєш? — пошепки запитала я. — Скульптуру, лекції, історію Львова?

— До тридцяти років треба інтенсивно вчитися. А потім людина вже тільки перевіряє себе в ділі.

Мій час до тридцяти років уявлявся мені як довгий вузький коридор із безліччю напіввідчинених дверей з обох боків — на щастя, достатньо довгий, щоби тривожний момент «перевірки» надійно ховався десь удалині. Ми рушили в бік трамвайної петлі.

— А що б ти зробив, якби нині у Львові вибухнула польсько-українська війна? — запитала я.

— Я б застрелився, — відповів Микола голосом, наїжаченим суворою правдою, і владним жестом зупинив сімку, яка однаково мала кінцеву зупинку в тому місці, до якого ми якраз дійшли.

Новий будинок серед старої забудови називали «пломбою», хоча якби ми хотіли точніше дотримуватися стоматологічної термінології, його би треба було назвати радше «протезом». У нас не було сумнівів, що він сюди не пасуватиме, що в товаристві австрійських будівель шляхетного походження він виявиться байстрюком, тому очікування його народження, яке тривало всю весну, літо й частину осені, було цілком позбавлене радості. Почалося з того, що на вузенькій вуличці запанував гамір, то тут, то там проїжджали самоскиди з цементом, а за квапливо встановленим синім парканом раз у раз згинався у поклонах фальшивому божеству довгий жовтий кран.