Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Так, ходімо звідси, — погодилась Анна.

— Слухай, — заговорив до Анни Бенедикт, коли вони з друзями чекали на зупинці маршрутки, якими поїдуть у різні боки. Вони вже встигли всоте похвалити Макса за талант і всоте пожартувати з падіння Бенедикта. — Я забув тобі сказати, що Ярина, на жаль, заборонила мені виносити з приміщення «Злочин і кару»…

— Нічого. Я й не надіялась, що вона дозволить. Буду читати її, коли завітаю в пансіонат, — усміхнулась Анна. — Ти спробував, я це ціную.

— Проте, — додав хлопець, — вона завтра кудись їде і попросила тобі сказати, щоб ти прийшла її замінити. Звісно, якщо ти хочеш… Одразу й почнеш читання.

— Ти жартуєш? — ошелешено спитала Анна. — Звісно, я хочу! Я ж майже ніколи нічого не читала — буде кльово розпочати з такої рідкісної книги!

Дівчина обійняла хлопця з такими самими емоціями, як сьогодні Бенедикт обіймав пані Ярину. Але наприкінці ще й поцілувала.

— То сказати Ярині, що ти прийдеш?

— Прийду! Звісно! Це круто!

І не встиг Бенедикт проказати своє «до завтра», як Макс покликав Анну до маршрутки, яка саме над’їхала. Дівчина востаннє цьомкнула Бенедикта і, усміхаючись на всі зуби, забігла в маршрутку, з якої ще кілька разів йому помахала.

Бенедикт затуманеним поглядом дивився вслід маршрутці.

— Вона дивовижна, — подумав уголос він.

Того вечора його мучили, чи то пак радували, думки про те, чому так склалося, що він, коли приїхав у це місто, зустрів стільки талановитих людей? Чому раніше він не бачив стільки особливих людей навколо себе? А може, він просто не звертав на них уваги? Може, вони скрізь? Бенедикт цього не знав, та йому щиро хотілось вірити, що скрізь. Бо світ у такому уявленні підбадьорював.

Весь вечір він провів за книгою, а коли годинник показав пів на дванадцяту, на телефон прийшло повідомлення від Анни, яке відволікло його від читання. Він вже звик, що в такій порі приходять від неї повідомлення, і навіть знав, що в них написано.

Там завжди було те саме запитання: «А сьогодні був незабутній день?»

І поки на жодне з таких смс він не відповів негативною відповіддю, після чого приходило єдине слово: «Рада». І Бенедикт усміхався.

Після сьогоднішнього короткого листування він читати не зміг, бо голову заполонили думки, а душу — неймовірний стан, який він називав натхненням. Він піднявся з ліжка, сів за стіл, розгорнув зошит і взяв ручку. Та не писав, чомусь задивився у вікно. Побачив за ним гілля горіха, який ріс біля пансіонату, побачив, як воно хитається, та чомусь задумався, чого немає звуку. Навколо була тиша. Він не чув ні вітру, ні скрипіння гілок.

— Все спить, — прошепотів Бенедикт.

Потім чомусь знову повернувся думками до таланту Макса; задумався про свій; перевів погляд з вікна на чистий аркуш і аж тоді почав писати:

Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?

Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.

На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.

Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало — залишались тільки вони і книжкові світи.

Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття — удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.

Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.