Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Однак запої Колі Мигаля частішали: якщо раніше це траплялося двічі чи тричі на рік, то протягом останнього року він випадав із життя постійно, іноді з інтервалом лише місяць. Пані Леся більше не кликала його до себе і не пригощала, бо розуміла, що нещасний хлопець просто зійшов із котушок. При зустрічі вона щоразу казала, Колю, тобі треба женитися, діток завести, почати нове життя, тоді все буде добре, а пиятики, карти, дружки — до добра не доведуть.

— Що на мене чекає? — підморгував їй Коля Мигаль.

Пані Леся трохи лукаво на нього дивилася й відповідала:

— Дурне теля. Про що вже думаєш?

Коля Мигаль усміхався, жартував, що всі ми під Богом ходимо, й ішов своєю дорогою. Пані Леся дивилася йому вслід, як його силует то зникав, то виринав між перехожими, й думала, надломився, підштовхнуло пити, цьому ж можна було би завадити, якби знати причини.

Восени минулого року рубрика «Діти всесвіту» знову довго не виходила. Пані Леся терпляче чекала. Але рубрики все не було й не було. Вона вирішила почекати ще два тижні, щоб Коля поправився. Але рубрики все не було. Пані Леся зважилася зателефонувати в редакцію і нагримати на самого головного редактора, нагадати йому, за чиї гроші він свої штани протирає — платники податків не потерплять, коли їх інтереси як читачів не будуть враховувати. До головного редактора вона додзвонилася лише після обіду.

— Ви що, нічого не знаєте?

— Ні, — відповіла пані Леся.

— Нема більше нашого Колі Мигаля.

— Як це нема?

— А ось так. У нього обірвався тромб і застряг у легенях.

— Що? Тромб? Як це? Який тромб?

— Не знаю. Так кажуть лікарі, — відповів головний редактор і поклав слухавку.

Пані Леся сіла на диван і ще довго тримала телефонну слухавку, з якої було чути короткі гудки. З того часу вона більше нікого не приймала і ні з ким не розмовляла. Вона не говорила про планети біля під’їзду, не говорила про планети в автобусі, коли їхала на дачу, не говорила про планети на дачі з сусідами, вона взагалі поводилася так, ніби цього ніколи з нею не було, ніби вона — зовсім інша людина. Всі відразу помітили такі раптові зміни в її поведінці, однак із нею про це не заводили розмову, лише віталися, розмовляли про погоду, здоров’я, політичні новини, але про планети — ні. Люди, коли її бачили, могли лише сказати: он, пішла колишня планетниця пані Леся.

Донька Ганна також відчула докорінну переміну в своїй матері, яку їй навіть стало трохи шкода. Ганна делікатно не згадувала космічно-астрологічні теми, так, ніби вони і справді ніколи не турбували її матір. Пані Леся була настільки пригніченою та замкненою, що Ганні ставало боляче на неї дивитися.

Одного разу пані Леся сказала в телефонній розмові з донькою:

— Привези мені свій журнал.

— Форбс?

— Так, так. Привези мені той «Хворпз», хоч подивлюся — що воно таке.

31 березня 2013, Новосілки

Маленький худорлявий, але дуже імпульсивний, чорнявий поет Марко Півник, якого через дрібне тіло й велику голову викладачі поза очі називали «пуголовком», автор рукописної збірки «Скажені огірки», роздрукованої метеликом у кілька сотень примірників, улюбленець дівчат із філологічного факультету, герой пліток і місцевих усних новин, дрімав у кімнаті свого гуртожитку. Його сусід по двомісній кімнаті поїхав на декілька днів додому, і Марко залишився сам. Тепла ковдра не захищала від кімнатної прохолоди: з’їхала набік, оголивши плечі. Втомлена свідомість вимагала солодкого забуття. Марко Півник цілий вечір писав на ноутбуці вірші, переважно верлібри, туди-сюди ходив кімнатою, переживаючи солодкі муки творчості, курив, знову сідав і вистукував на клавіатурі — він наклепав їх аж вісім. Впродовж кількох годин обчитавшись до чортиків раннього Лорки, він раптом відчув сильне збудження, в якому запідозрив натхнення, й сів писати. Над своїми віршами він викурив майже півпачки цигарок, голова розколювалася. Марко Півник випив знеболювальне і ліг близько опівночі, відчуваючи сильну втому та задоволення.

На певну мить сон поглинув його теплими водами, але, ніби на зло, прокинулася одна з недоречних і зайвих думок, які нерідко в такі хвилини супроводжуються спогадами й ілюструються зоровою уявою. Це змусило Марка Півника розплющити очі. Він розгнівався. Його дратувало, що необхідно рано вставати, а зараз, коли пізня година, над ним знущається безсоння й він не може заснути. Але мелодійне цокання годинника за кілька хвилин злилося з поступовим, глибоким, ритмічним диханням.