Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

— Нічого.

— Ти говорила майже годину. Щось важливе?

— Ні.

— Але ти засмучена. Чого ти засмучена?

— Так. Я засмучена.

Зарецький підвівся спершу на лікті, потім сів, обійнявши Людмилу. Він гладив її плечі, цілуючи їх ніби штрих-пунктиром, відчув, як вона вся тремтить.

— Боже, з тобою все гаразд?

— Не знаю.

— Хто це дзвонив?

— Він.

— Він? — занепокоївся Зарецький. — Він тобі погрожує? Він тебе шантажує? Скажи!

— Ні. Він просто зараз бухий, як чорт. Він ридає за кермом і каже, що себе грохне.

— Тоді не розумію.

— У нього зносить дах. Що візьмеш із п’яного? Каже, що навмисне зараз піде на лобову — чекає, коли назустріч попадеться фура.

Зарецький засміявся. Людмила запитливо і прохолодно на нього поглянула.

— Що тут смішного?

— Він тебе любить. От, старий пердун! Блііін, та він від тебе сходить із розуму!

— Не любить. Він просто боїться бути без мене. Він — сам. У нього нікого нема. Ні-ко-го.

— Любить чи боїться бути сам, ну це одне і те ж, — усміхнувся Зарецький.

— Ні — це не одне і те ж!

— Тоді я не розумію, чого ти така засмучена.

Людмила мовчки зігнула ноги, охопивши коліна руками. Вона дивилася на багаття в каміні й була непорушною, ніби бронзова фігура. Вогонь переливався по її шкірі, від чого вона виглядала гарячою й пишнішою. Зарецький також задумався, він прибрав руку з плечей Людмили, відкинув долоні назад і оперся на руки.

— Я не знаю, чим усе це закінчиться.

— Це закінчиться нічим, — сухо сказав він.

— Я не знаю, як далі жити.

— Я також не знаю — і це прекрасно. Насправді це перевага, а не глухий кут. Ми просто не завжди правильно бачимо речі.

Людмила опустила голову в коліна і прошепотіла, що скоро втратить роботу, це лише питання часу, що не зможе утримувати цей будинок, бо він і так тягне багато грошей, а ще квартира у Львові, навчання доньки в приватній гімназії та хворий батько, якому треба робити операцію за операцією; вона заридала і сказала, що не витримає. Зарецький обійняв Людмилу, міцно притиснувши до себе, і прошепотів: «Ш-ш-ш», — заспокоюючи й погладжуючи її кучері.

— Усе буде добре, — шепотів він і повторював, мов мантру, — все буде добре.

— Так, усе буде добре.

— Усе буде добре. У нас уже все добре, ми ще цього просто не усвідомлюємо.

— Це, мабуть, такий період — чорна смуга, коли буде важко. Так? — не чула його Людмила.

— Не чорна смуга. Ні. Це лише наша внутрішня невпевненість. Але це не страшно. Це зовсім не страшно. Постійно добре бути не може. Ти ж це розумієш?

— Не може. Розумію, — зітхнула вона.

— Ми викрутимося, обов’язково викрутимося.

— Так, викрутимося.

Зарецький гладив їй спину, і Людмила поволі заспокоювалася.

— Підлога холодна, — сказала вона.

— Я докину в камін дров.

— Давай трохи поспимо. Голова розколюється.

На мобільний подзвонила мати Віолетти, і Зарецький не знав, як бути. Дзвінок був настирливий, довгий, йому здавалося, що цей дзвінок не припиниться ніколи. Богдан вирішив не відповідати, бо тоді — що цілком імовірно — доведеться брехати цій старшій жінці про її доньку, зокрема про неможливість спільного майбутнього; як-не-як, вона буде випитувати, що між ними не так, як їм бути далі, що вони планують робити, можливо, благатиме його першим зробити крок назустріч чи навіть повернутися. Зарецький не міг собі цього дозволити і проігнорував дзвінок. Невдовзі від неї прийшла есемеска: «Віолетта у мене, дуже хвора». Зарецький був непорушний і водночас допускав, що ці слова можуть бути правдою, а не жіночою хитрістю, однак твердо знав, що це аж ніяк не завадить визначеному плинові речей, визначеному шляхові, на якому він прагнув знайти себе — себе раніше невідомого, несподіваного, нового або ж так і ненародженого; минуле варто сповна віддати минулому, а майбутнє сповна вручити в руки цьому ж майбутньому, бо інакше будуть постійні замкнені кола докорів і сумнівів, страждань і страхів; попри те, що невблаганний час зі своїми брутальними обставинами вкриває тіло шарами свого пилу, іноді під силу від цього звільнитися, протерти та промити почервонілі очі, що печуть від навколишнього світу, і сміливо поглянути на небо й сонце над головою; Зарецький, як ніколи раніше, п’янів від своїх думок і вірив у них, навіть якщо вони завтра виявляться помилковими чи за них доведеться гірко поплатитися; насправді існує лише завтра, жодних озирань і жодних ноток ностальгії, бо це пришвартовує нашу долю, ніби корабель, до сталого і набридливого берега. Він раптом отямився, взяв мобільний і набрав Віолетту, але її номер був поза межами зв’язку. Потім набрав її матір і попросив дати Віолетті слухавку.