Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

Поки Зарецький вовтузився із дошками — з будинку вийшла засмучена Людмила і сказала, що пропало світло.

— І що це означає?

— Ми тепер будемо сидіти в темряві. Зможемо грітися лише біля каміна та грубки в кухні.

— Погано, — сказав Зарецький, відклав лопату і закурив, — ми мусили це передбачити. Мабуть, сніг обірвав десь дроти і це навряд чи скоро відремонтують.

— Мабуть, так, — погодилася вона.

— Розморозимо холодильник, — сказав він.

— А як же заморозка? Де її зберігати?

— Де її зберігати? — запитав він і взяв лопату. — А ось де, — він почав вирубувати в стіні траншеї невелику нішу.

— У мене духовка електрична.

— Будемо їсти сире м’ясо, як англійці.

— Тобі, бачу, весело, — сказала Людмила.

— Газ є. Чого ти переживаєш?

— Так, але я люблю більше пекти в духовці.

— Ну, тоді можемо взагалі не їсти. Скоро і ми перетворимося на кригу.

— Добре, так і буде, — незадоволено відповіла вона й пішла в будинок.

Людмила принесла у великому пластмасовому тазику пакети із замороженим м’ясом, декілька туш рибин, філе кролика, курячі ніжки, а також морожені овочі й фрукти, розфасовані по пакетах. Зарецький поглибив лопатою нішу в сніжній стіні траншеї і запхав у неї цей тазик. Він накрив траншею довгими дошками — метрів десять від будинку, але дотягнути накриття до воріт уже не було матеріалу. Людмила сказала, що в гаражі є старий лінолеум — кілька згортків, які після ремонту будинку так і не викинули. Богдан постелив лінолеум зверху на дошки. Він дивився на свій сховок із задоволенням — вийшов майже військовий бліндаж, коли його ще присипле снігом — узагалі буде непомітно.

— Але я ще не зробив головного.

— Чого саме?

— Я не вийшов на зовнішні комунікації. Нам треба зв’язатися з іншими траншеями.

Людмила зареготала і сказала:

— Псих!

— Я такий, — усміхнувся він.

— Може, не сьогодні?

— Це і справді не горить, — поцілував він Людмилу в губи.

На її світле волосся плавно й тихо лягав лапатий сніг, важкі сніжинки чіплялися навіть за вії. Зарецький обережно збирав їх устами, а Людмила тремтіла в його обіймах.

— Нам треба передзвонити всім потрібним людям — поки не сіли наші телефони.

— Так, — сказала вона, — я вже розмовляла з донькою і попередила її, що на зв’язку мене може не бути декілька тижнів.

— Хоча це не страшно. Будемо заряджати мобільні в моїй машині.

— І слухати новини!

— Теж слушно.

Зарецький відчинив хвіртку й натикнувся на суцільну білу стіну снігу — вищу навіть за його ріст. Він погладив її рукою і думав, як йому бути. Богдан так замахався за цей день працювати лопатою, що вирішив узятися за прохід до траншеї в провулку наступного дня. Людмила підійшла й іронічно з ним спостерігала.

— Ну чого ти такий непосидючий?

— На тому світі відпочинемо.

— Навіщо тобі цей сніг?

— А, може, я хочу з тобою прогулятися центральною площею?

Вона розсміялася. Раптом він підніс пальця до губ і сказав: «Тс-с-с!» Вони замовкли і слухали: з товщі снігу було ледь-ледь чути голоси.

— Там є люди! — захоплено сказав Зарецький.

— Звісно ж, є. А куди вони мали подітися? — здивувалася Людмила.

— Ні. Ти не розумієш! Там є люди і вони рухаються. А якщо вони рухаються, значить, у них є така потреба.

— Ну то й що?

— Як це «ну то й що»? Люди ходять у гості, спілкуються, бухають, обмінюються новинами. І не зарилися, немов кроти, у свої нори.

— Значить ми — як кроти?

— Я такого не говорив. Добре, пора мені знову працювати.

Його очі блищали, ніби від азарту, і він потягнувся за лопатою.

— Тільки не сьогодні! — сказала Людмила, — я тебе минулої ночі всього розтирала, думала, що від болю м’язів здурієш.

— Це корисно — треба щодня долати біль і тоді м’язи звикнуть. Це я тобі кажу як штангіст.

— Пішли готувати їсти, мій штангісте, — усміхнулася вона.

Людмила пішла в будинок, а Зарецький курив і прислухався до шуму в сніговій стіні. Певний час було тихо, потім почулися жіночі голоси, буквально поруч, ніби на відстані простягнутої руки, але за декілька хвилин голоси віддалилися вліво — в глибину провулку, в напрямку до ріки. Богдан ще дужче запалився пробивати прохід до траншеї. Він ходив сам не свій, за роботу взявся б уже, однак сильно боліли плечі та буквально відривалися руки. Він зайшов у будинок — темний, хоч виколи око, бо сніг ззовні завалив вікна і денне світло в приміщення не проникало; гукнув Людмилу; вона відповіла, що зараз порається на кухні, і Зарецький навпомацки пішов через коридор до неї, потім помітив тьмяне миготливе жовтаве світло — і пішов на вогник свічки, що стояла на столі. Людмила сиділа на стільчику, майже в напівтемряві, і чистила картоплю. Богдан сказав, що з погреба треба дістати картоплю, буряк, моркву, цибулю, словом усе, бо є небезпека підтоплення, особливо, коли сніг почне танути. Людмила схвально кивнула. Зарецький попросився оглянути кабінет над гаражем, можливо, там є речі, які знадобляться.