Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари

Голомозі покидьки тікають!

І тут Берінг знову чує сміх — хихотіння. Це Лілі. Вона поклала гвинтівку перед собою на сідельну луку, як балансир, і хихоче, помахуючи рукою втікачам. Вона давно зрозуміла, що ці двоє підібрали зброю не для бійки, а для втечі і що вони тут самі, без чисельної переваги банди. Можливо, вони навіть не розвідники — розвідники не обтяжують себе здобиччю, — а так, одинаки, вигнанці, що порушили кодекс однієї із банд зарізяк. Коли несподівано з'явилися вершники, вони, схоже, найперше помітили тьмяний блиск гвинтівки, а за минулими сутичками з Армією мають знати, що єдиний виграш, можливий для них у теперішній ситуації, — це власне життя. Заради цього життя вони й біжать. І як біжать! Кури витанцьовують у них на плечах і спинах, б'ються об чорну потріскану шкіру. Загублені пушинки кружляють у бурштині повітря.

Сміх Лілі не є тріумфом, тільки полегшенням. Хоча попереджувального пострілу не було, вона бачить: тут діє той самий страх і ті самі сили, що штовхають до втечі, які вона спостерігала лише під час своїх мисливських експедицій, крізь оптичний приціл, — і лише після смертельного пострілу.

І от цієї чудової миті зовсім легкої перемоги, здобутої завиграшки, гвинтівка висковзує з рук Лілі, вона навіть не встигає вчепитися у неї — зброї нема. Вона з таким азартом спостерігала за втікачами — смішно ж, дибають під своїм вантажем, мов квочки! — що не помітила, як Берінг, охоплений люттю, якої вона теж не помітила, зістрибнув з коня.

Берінг збирається… і він не дасть крадіям курей утекти. Одного разу від нього уже втік у темряву такий ось голомозий, морда з роззявленою пащею, яка потім являлася йому ночами. Він хоче назавжди погасити, стерти це видіння. Хоче побачити, як кури стріпнуть крилами, хоче почути їхні голоси, а бачить, як крок за кроком збільшується відстань між ним і ворогами, і розуміє, що пістолет не зможе донести його ненависть до цілі.

Якщо він хоче погасити, стерти цю морду, йому потрібна гвинтівка. Гвинтівка Лілі.

Два стрибки — і він поряд з мулом, без слів хапає гвинтівку, рве на себе і вже слідкує крізь приціл за втікачами, тоді як Лілі опускає руку, що схоплює лише порожнечу.

Лілі опускає руку. Нерухомо сидить у сідлі. Чи вірити їй тому, що бачать її очі? Берінг підбігає до кам'яної брили, до скельного виступу, до порослої мохом підпори для гвинтівки, падає на коліна, ставить дуло на мохову підстилку і прицілюється по голомозих. Він рішуче і непохитно готовий до вбивства, адже так лежить у засаді вона сама під час своїх мисливських експедицій. Цей стрілець — вона, вона сама. І цілиться він у злодіїв-утікачів з її гвинтівки.

Лілі добре знайома тремтлива картинка, яку стрілець спостерігає в лінзах оптичного прицілу. Так і здається, ніби Берінг бачить у цих лінзах лише картини з її пам'яті, спогади про необачне, смішне дибання жертви, що не підозрює про стигму перехрестя прицілу, якою позначені його лоб, груди, спина. Он там, точно на лінії пострілу, щодуху мчить голомозий і думає, що він уже врятувався, майже в безпеці, а тим часом він просто біжить у колесі для білки, яке крутиться лише назустріч смерті.

Лілі більше не може дивитися на це. Ти що, сказився? — хоче вона крикнути стрільцеві. Вони ж зовсім нешкідливі, вони ж тікають, біжать геть, облиш їх, хай собі біжать! Але і сили її, і голос — у полоні цього її відображення-мисливця, її двійника. І це відображення глухе й сліпе до всього, що не стосується вбивства.

Мисливець? Це не мисливець. Це душогуб, убивця, не кращий за своїх татуйованих ворогів, у яких він зараз стріляє.

Грім вириває Лілі із заціпеніння. Відлунням давніх пострілів, зроблених нею самою місяці й роки тому, вертається з гір цей жахливий грім.

Лілі затуляє вуха і все одно чує не лише швидку чергу пострілів, але й металеве клацання подавального механізму, а потім навіть високий, замалим не веселий дзенькіт, з яким розлітаються по каменях стріляні гільзи. Шум убивства пробивається крізь притулені до вух долоні. Тепер і Лілі зістрибує з мула.

Берінг ще ніколи не тримав у руках такої зброї, та все ж діє так упевнено, немов це й не гвинтівка, а якийсь давно відомий ковальський інструмент або важіль управління однієї з розвалюх «залізного саду»: він стріляє, подавальний важіль під його рукою так і ходить туди-сюди, летять додолу стріляні гільзи, а палець вже знову на спусковому гачку. Він стріляє. Досилає патрон. Стріляє.

Стакато пострілів тріщить у вухах, рве слух пронизливим болем, по той бік якого настає глухота, де немає більше ані голосів, ані болю, ані звуків, лише одне нескінченне, співуче гудіння десь глибоко в голові.